РОЗДІЛ 4. ДЗВІНОК ІЗ ТЕМРЯВИ

Тихий дзвінок мобільного застав Злату в студії «Орхідея», коли вона вже збиралася закривати приміщення на ніч. У повітрі висів густий аромат зрізаних хризантем та тривога, що не відпускала весь день після її візиту до головного офісу.

Вона поглянула на екран. Невідомий номер.

— Слухаю, — напружено відповіла Злата, притискаючи телефон до вуха.

— Злата Білозерська? — голос на тому кінці був низьким, оксамитовим, насиченим такою владою і щільною сталлю, що Злата одразу впізнала його. Шейх. Вона інстинктивно випростала плечі.

— Так. Слухаю вас, пане Асланов.

— Я думав, ти розумніша, пташко, — у його голосі вчувалася небезпечна, темна іронія. — Приходити до мене в офіс і вигороджувати злодія, не знаючи навіть, ким він є насправді. Завтра о десятій ранку ти маєш бути у моєму кабінеті. Нам є про що поговорити. Зокрема про те, як твій наречений збирається розраховуватися за свої борги.

— Я нікуди не піду, доки ви не поясните... — різко почала Злата, але у відповідь почула лише короткі гудки.

Вона повільно опустила телефон, намагаючись опанувати тремтіння в руках. Усередині все стислося від поганого передчуття. Не встигла вона зробити й кроку, як у тиші студії різко відчинилися двері. Злата здригнулася, на мить затамувавши подих. На порозі стояв високий чоловік у строгому темному костюмі. Його обличчя було непроникним і холодним.

— Це вам. — без жодних емоцій мовив чоловік, подаючи їй цупкий білий конверт без жодних написів.

— Що це?.. — тихо запитала вона, але чоловік лише коротко кивнув, розвернувся й мовчки пішов геть.

Пальці тремтіли, коли вона розривала щільний папір. Усередині виявилося кілька роздрукованих фотографій та банківських виписок.

Злата почала гарячково гортати аркуші, і з кожною секундою земля під її ногами плавно зникала. На фотографіях чітко видно Артема — її Артема, якому вона довіряла, — в обіймах іншої жінки. Нижче додавалися копії документів, які беззаперечно доводили його причетність до фінансових махінацій, шахрайства та систематичного обману.

Серце Злати боляче стиснулося від огиди й глибокого смутку. Не роздумуючи більше ні хвилини, вона прожогом вибігла зі студії, прямуючи до квартири Артема.

Артем зустрів її блідий, розгублений, з червоними від безсоння очима. Він похапцем збирав речі у дорожню сумку.

— Артеме? Що відбувається? Ти кудись збираєшся? — Злата перегородила йому дорогу в коридорі.

Артем здригнувся, кинувши на неї панічний погляд, а потім раптом театрально схопився за голову, напускаючи на себе вигляд невинної жертви.

— Злато... Слава богу, ти прийшла! Мені погрожують... Мене змушують тікати! — його голос зривався на фальшивий істеричний плач. Він кинувся до неї, намагаючись взяти за руки.

— Хто змушує? Про що ти говориш? — Злата відсторонилася, дивлячись на нього впритул своїми холодними смарагдовими очима. — Я була в Асланова.

Артем занімів. Кров відійшла від його обличчя остаточно, зробивши його сірим, мов крейда.

— Ти... ти була у Шейха? — прошепотів він, вдаючи здивування.

— Була. І він сказав дуже дивні речі про твої борги — голос Злати прозвучав небезпечно тихо. — Артеме, подивись на мене і скажи правду: ти брав чужі гроші? І це... Що це?

Злата простягла йому конверт, який їй передали від Шейха.

Артем подивився на фотографії, документи і замахав руками, впадаючи у відчайдушну брехню. Його губи тремтіли, але в погляді проступала підла звичка викручуватися з будь-якої ситуації.

— Злато, ти мені не віриш?! Клянусь тобі всім святим, це не я! Це все їхня служба безпеки! Вони мене підставили, бо комусь потрібні були винні! Асланов — монстр, він тиснув на мене, погрожував в'язницею і розправою, мене змусили підписати якісь папери проти моєї волі! Вони самі сфабрикували ці борги, щоб відібрати в мене усе!

Злата слухала його ридання, і з кожною секундою в її грудях розливалося якесь крижане, нестерпне спустошення. Щось у його міміці, у надто награній паніці, у тому, як він уникав її прямого погляду, кричало про брехню.

— Змусили? — її голос перетворився на крижане лезо. — Артеме, тебе змусили зраджувати мені?

— Ти... ти віриш йому, а не мені?! — зриваючись на крик, заверещав Артем, відчуваючи, що його брехня сиплеться. — А ти? Навіщо ти пішла до нього? Ти хвойда! Звичайна продажна дівка, яка готова віддатися йому, але не повірити мені!

Слова вдарили сильніше за ляпас. Злата відступила на крок. Вона більше не сказала ні крихти. Зняла з безіменного пальця обручку і з дзенькотом кинула її просто на підлогу біля його ніг.

Розвернувшись, Злата вийшла з квартири, зачинивши за собою двері. Вона не плакала. Усередині неї все обірвалося. Вона почувалася абсолютно спустошеною, беззахисною та самотньою перед усім світом. Здавалося, що під ногами більше немає жодної опори, а в душі лишилося тільки згарище — холодне, темне й випалене вщент.