РОЗДІЛ 2. ЗЛАТА

Повітря в студії флористики «Орхідея» було насичене солодкими ароматами свіжих півоній, вогкістю зеленого листя та тонким запахом сушеної лаванди. Це був світ Злати Білозерської — затишний, спокійний, залитий м'яким ранковим світлом.

Злата зрізала стебла білих троянд під гострим кутом, легенько мугикаючи собі під ніс мелодію. Сонячний промінь заплутався в її довгому хвилястому волоссі кольору стиглої пшениці. Збоку вона здавалася зовсім юною: мініатюрна, у легкій льняній сукні пастельного відтінку та фартуху з кишенями, наповненими секаторами. Але глибокі, чисті, мов полірований смарагд очі надавали її обличчю дивовижної виразності.

До їхнього весілля з Артемом залишалося рівно два місяці. Вона жила передчуттям щастя, поки минулого вечора Артем не повернувся з роботи сам на себе не схожий.

Він сидів на кухні, обхопивши голову руками, і плутано пояснював, що у нього виникли величезні проблеми на роботі. Артем переконував її, що став жертвою нерозуміння, що в готелі почалася масштабна перевірка, і його нібито несправедливо підозрюють у шахрайстві та махінаціях із фінансами. «Якщо Асланов добереться до мене, моєму життю кінець, Злато...» — його голос тоді зривався на панічний шепіт.

Злата любила його і вірила йому. Вона не могла просто сидіти склавши руки й чекати, поки ламається кар'єра і життя її нареченого. Артем забороняв їй кудись втручатися, але Злата мала свій внутрішній стержень. Вона вирішила взяти все у свої руки — піти особисто до власника імперії, щоб розвіяти це непорозуміння.

Наступного дня нічого не сказавши Артему, Злата вдягла елегантну сукню, розпустила пшеничні хвилі волосся і поїхала до офісу.

Десятий поверх головного офісу зустрінув її глухою, напруженою тишею. Тут пахло дорогим тютюном, шкірою і владою. Охорона на ресепшені намагалася зупинити тендітну дівчину, але вона дивилася на них так спокійно і впевнено, що охоронець розгублено торкнувся гарнітури: — Пане Богдане... тут якась дівчина наполягає на зустрічі з Тимуром Руслановичем. Каже, це стосується Артема Ковальова.

За хвилину з'явився кремезний чоловік із холодним поглядом — Богдан, начальник служби безпеки. Оцінивши Злату швидким професійним поглядом, він кивнув:

— Проходьте. Тимур Русланович прийме вас.

Приміщення вражало масштабами: панорамні вікна на всю стіну, темні меблі та фігура чоловіка біля скла.

Тимур Асланов повільно повернувся. На ньому не було піджака — лише біла сорочка вільного крою, верхні ґудзики якої були недбало розстібнуті на загорілих грудях, демонструючи міць і гарячу вдачу. Його вугільно-чорні очі вмить прикипіли до Злати. У цей момент повітря в кабінеті ніби згустилося.

Він очікував побачити адвокатів чи когось із переляканих колег Ковальова. Натомість перед ним стояла мініатюрна дівчина у приголомшливій смарагдовій сукні, а волосся переливалося золотом на тлі вечірніх вогнів міста. Її смарагдові очі дивилися на нього без найменшого трепету.

— Ти заблукала, пташко? — його голос пролунав низьким, оксамитовим баритоном, здатним ламати волю інших.

— Я не заблукала, пане Асланов, — дзвінко й твердо відповіла Злата, ступаючи ближче. — Мене звати Злата Білозерська. Я прийшла поговорити про Артема Ковальова і те абсурдне звинувачення у шахрайстві, у якому його безпідставно підозрюють.

Тимур ледве помітно підняв темну брову, а на його вустах з'явилася небезпечна, ледь помітна усмішка. Він ще не знав, що ця маленька пташка вже летить прямісінько в його пастку, готуючись дізнатися всю гірку правду про свого нареченого.

Тимур повільно склав руки на грудях. Його здивувала її сміливість. Усі в цьому місті тремтіли під його поглядом, а ця дівчинка дивилася на нього прямо, не кліпаючи.

— Ковальов — злодій, який вкрав у мене мільйони, — холодно відрізав Тимур. — А ти, як я розумію, його наречена? Прийшла благати на колінах про милосердя?

— Я ніколи ні перед ким не стаю на коліна, — спокійно відповідала Злата, і в її голосі прозвучала така сталева впевненість, що Асланов посміхнувся. — Я прийшла дізнатися суму боргу. І попросити про термін. Якщо Артем припустився помилки чи боргує вам гроші, я відпрацюю або знайду спосіб повернути все до копійки. Але не смійте називати його злодієм без суду.

Тимур мовчав кілька секунд. Його темний, хижий погляд буквально впивався в її обличчя, вивчаючи кожен вигин, кожне пасмо, зелений вогонь її очей. Всередині його залізобетонного, мертвого серця щось наче смикнулося. Вона не була схожа на жодну жінку з тих, кого він знав. Чиста, горда, безстрашна.

Вона запала йому в душу миттєво. Як спалах, як отрута, від якої немає ліків.

— Ти смілива, пташко, — повільно мовив Тимур, роблячи крок до неї. Він зупинився поруч, і Злата відчула жар, що виходив від його тіла. — Але дуже наївна. Твій наречений не вартий навіть одного твого волоска. Іди геть. Я сам вирішу, що робити з Ковальовим.

— Пане Асланов...

— Іди, — м'яко, але беззаперечно відрізав він. — Поки я ще дозволяю тобі піти.

Злата кинула на нього останній палаючий погляд смарагдових очей, розвернулася й гордо вийшла з кабінету, цокаючи підборами.

Тимур дивився їй услід. Повітря в кабінеті досі зберігало легкий аромат її квітів. Він провів пальцями по губах. Ця дівчина була не просто гарною — вона була викликом, який він прагнув підкорити.