III

 Black ocean’s cold and dark
And I’m a hungry shark
Highly Suspect “Lidia”

Світ – великий океан. Ми обираємо, чи нам пливти на кораблі зі щурами, чи кидатися у бурхливі хвилі підчас шторму, або стояти на березі, так і не наважуючись торкнутися води. Цей океан глибокий і зазвичай брудний, хоча декому і вдається знайти райську затоку. Я стояла на березі майже все свідоме життя. Коул ж, натомість, думав, що вже вміє плавати. Щоправда, плавав він у акваріумі.

Наш батько оточував нас опікою, створив оранжерею, поливав, удобрював, але не зауважував, як по склі поволі розходяться дрібні тріщини.

…

Того дня мій тато прийшов щоб забрати мене з собою. Він стояв у глибині коридору і я точно знала, хто це. Витягла із кишені знимку, кілька разів поглянула то на чоловіка в далині, то на зображення, і вже не сумнівалася. З часом, звісно, я зрозуміла, що той чоловік на знимці був не більше ніж фантомом. Він як красива мрія повільно тонув у часі, справжнім батьком для мене став Бран.
Коли мене вперше привели до будинку, який мав стати домом, я була вражена. Високі стелі, стіни, оббиті дубовими панелями і великі вікна. Будинок був одним із тих архітекторських експериментів ХІХ століття, які здаються багатьом справжнім обличчям старих міст, а насправді є лише спробою виділити собі більше особистого простору у мегаполісі, що стрімко розвивався і кишів наче вулик.
Після смерті дружини Бран Макконор переселився у кабінет і в спальні більше не ночував. Жінки перестали цікавити його майже у всіх сенсах, вони годилися тільки на те, щоб допомагати в господарстві. Коли він вирішив взяти із притулку дитину, то віддав спальню під дитячу кімнату. Так я стала жити через стіну разом з Коулом, батько жив поверхом нижче.
Ми були маленьким замкнутим світом, хоча ми з Коулом ходили до звичайної школи, щонеділі у нас були навчання у католицькій ірландській спільноті, це міцно зв’язувало ірландських дітей з їх коренями, а для мене було постійним випробуванням. Наші однокласники сміялися, спочатку потай, а потім і відкрито, обзивали нас "патріками’’ та ‘’леприконами’’. Тато хитав головою, говорив із директрисою, батьками, учнями, кричав у кабінеті для вчителів, та Коулове яскраве волосся робило свою справу набагато краще. Він звісно, ще навчиться захищати нас обох, але цей наліт інакшості залишиться з ним назавжди.

…

Деколи тато казав: ‘’Сьогодні підемо дивитися на рибок’’. Це означало, що комусь із нас потрібно піти до лікаря. Звісно, рибки були найкращою частиною цього дня. Я зачаровано дивилася на них через товсте скло акваріума, який стояв у приймальні, і заздрила їхньому спокоєві, який, насправді, був передсмертною апатією.
Ми росли, і одного дня тато зрозумів, що нічого не знає про дорослішання дівчаток. Тоді з’явилася С’юзі. Вона була нашою сусідкою, маленька білявка років тридцяти, яка нагадувала мені стиглий персик. Її поради і розмови були як допомога старшої сестри, чи молодої тітоньки, яка поки не вийшла заміж. Ми здогадувалися, що С’юзі була закохана в батька, бачили, як вона навшпиньки підходила до його кабінету, а потім швидко втікала на кухню готувати вечерю. Але Бран закрив серце назавжди. До мого чотирнадцятиліття вона завжди була поруч. Одного дня тато вирішив, що я вже достатньо доросла. С’юзі вибігла з нашої вітальні і розплакалася, а пізніше під дверима моєї кімнати з’явилася записка, в якій вона запевняла, що на її допомогу завжди можна розраховувати. Підпис був розмазаний великою капелькою сльози. Того ж тижня тата обрали до Верховного Суду і ми святкували, С’юзі теж була запрошена. На честь цього мені у мою улюблену чашку навіть налили вина замість чаю.

Коли пригадую той вечір, то розумію, як мало ми знаємо навіть найближчих людей. Якось ми були у справжньому океанаріумі. Коул надто близько підійшов до скла і стукав пальцем, намагаючись привернути увагу рибок. Раптом над його головою пропливла акула і кілька разів безшумно клацнула великими щелепами. Коул від несподіванки відскочив. Та не зрозумів одного: більш небезпечними за акулу була зграя піраній, що причаїлися за камінням.

Я взяла чашку, і підійшла до вікна. Вечоріло і на вулиці замиготіли ліхтарі. Під нашим домом засвітилося. Там, у тіні дерев стояли двоє. Вони невміло і пристрасно обмінялися поцілунком, одна із постатей відділилася і вийшла на світло, швидко наближаючись до вхідних дверей. Чашка випала із моїх долонь і розлетілася на дрібні шматочки. Постаттю, що зайшла в дім, був Коул. Хто залишився в темряві, я так і не розгледіла. Але там точно був чоловік.