ІІ

Бран[1] відкинувся в кріслі і задумався. Пройшло двадцять років чи більше? Він втратив лік. Вони були чужинцями в цій країні. Зараз, коли його поважають, ніхто не задумується про його ірландське коріння. Але так було не завжди.

…

Бранова дружина Сара померла підчас пологів, коли їхньому старшому синові було 5 років. Померло і немовля. В ті дні Лондон вкотре гудів новинами про ірландців та їхню боротьбу, чи краще сказати, вибуховість. Труну, вкриту біло-зеленим полотнищем, виносили швидко, під гул юрби, свист молоді та осудливі погляди з вікон. Школярі-підлітки слідом за Долорес[2] кричали : ‘’Зомбі!’’, не розрізняючи і не розуміючи, про що йдеться. Коли повз вухо пролетів огризок яблука, Бран тільки міцніше стиснув синову долоньку і опустивши голову поплівся за тілом дружини. Він, на той час дрібний клерк , в якого з рідних залишився тільки маленький син, йшов вулицею здавалося в нікуди, втрачаючи опору.

Кілька років по тому Бран, кардинально змінивши життя, покинувши стару роботу і старі звички, витяг з-під купи документів свій диплом юриста і наважився. Його вчитель, що вже багато років працював у Апеляційному суді, пам’ятав кмітливого студента, і час від часу нагадував про пропозицію співпраці. Так все і закрутилося. Згодом, він, один із суддів Палати Лордів, згадував минуле з неохотою, помилки та невпевненість молодості боляче кололи і зранювали самолюбство. Лише одне з тих темних, заплутаних часів давало розраду.

Одного дня він в якійсь черговій нудній справі поспішав незнайомим кварталом. Раптом з-за рогу виринув обрис доволі великого будинку – притулку-розподільника, чи скоріше – тимчасового прихистку для дітей ,  ще зовсім маленьких, щоб самостійно відстоювати свої права на щастя. Цей дім, сірий, як і все навколо, притягував Брана, манив, щось піднімав із дна. Діти бігали подвір’ям, а він стояв по той бік огорожі, неспроможний зрушити з місця. Так тривало хвилин з двадцять, доки він не помітив, що на нього з-за металевого пруття виглядають пара очей. Тоді щось знову здригнулося всередині, пробігли перед очима у якомусь страшному танку: Сара, її зблідле, майже синє тіло; клубочок, загорнений у тканину, бездиханний і холодний; дощ, що бив у обличчя. Як він за мить опинився за кілька вулиць від того будинку, Бран пригадати не міг. А наступного дня повернувся знову. Тоді, за кілька місяців, у їхньому житті, його і десятирічного Коула, з’явилась Марія, чи як вони на французький манер її кликали – Марі.

Щоправда, перед тим йому прийшлося познайомитися із її тіткою, тою людиною, яка за правом своєї кровної спорідненості, за якимось злим жартом долі, мала право вирішувати майбутнє цієї, зовсім чужої для себе дитини. Ця, ще доволі молода і приваблива жінка сиділа у в’язниці: вона настільки сильно не хотіла повертатися назад у свою країну, що мало не вмовила суддю, щоб її судили за місцевими законами. Першого разу вони не розмовляли, вона лише кричала, била кулаками об скло і плювала у відображення чоловіка, що стояв навпроти. Вдруге леді була поблажливішою: третій рік ув’язнення добігав кінця, йти і так було нікуди, а ще ця дитина, яка існувала десь у лондонських нетрях, дразнила залишки сумління. Третя зустріч стала останньою.

Коли все вирішилося, Бран видихнув. Десь підсвідомо він розумів, що спроби замінити дружину і втрачену доньку рано чи пізно закінчаться крахом його вигаданого сімейного щастя, але дати комусь слабкому і беззахисному шанс на нормальне життя видавалося йому вчинком зрілого чоловіка. Дівчинка була і справді цілком розгубленою, зануреною у власний світ, мало розмовляла і часто наче застигала, як порцелянова лялька. Але через кілька місяців вона поволі почала відкриватися.

Марі була зовсім не схожою на Брана ззовні, а на Коула з його майже рудим, кольору стиглих каштанів волоссям, і поготів. Видати її за свою власну доньку було б надто складно : чорнява, мало не по-циганськи кучерява, вона хіба своїми великими зеленими очима могла десь далеко нагадувати про дружину. З часом, коли діти підросли, відмінності дещо затерлися, та всі навколо знали, що вона чужинка, хоча і поблажливо посміхалися при зустрічі. ‘’Бідний Бран, ’’ – шептали підстаркуваті дами у дворі, - ‘’Краще б одружився знову. ’’ Та йому було звично до кривих поглядів. Батько завжди казав малому Бранові: ‘’Ми інші, сину, і доки Північна Ірландія не стане незалежною, кожен матиме нас за людей другого сорту’’. І змушував своїх домашніх у сімейному колі розмовляти лише ірландською. Імена своїм дітям він теж вибрав відповідні. ‘’Ми тут, як євреї у Берліні’’ – єхидно посміхався. Вирісши, Бран розумів наскільки батько був претензійним, багато людей навколо не бачили у походженні жодної проблеми. Але були і ті, хто за спиною насміхалися і обзивали їх, ірландців, гарячими головами, націоналістами, соціально небезпечними. Жару до вогню підкидало і те, що в переважній більшості ірландці були католиками.

…

Бран поглянув на годинника: за п’ять хвилин дев’ята. Пора. Він одягнув піджака і вийшов. За вікном була весна.

[1] З валлійської Brân  – «птах ворон»

[2] Тут: відсилка до пісні «Zombie» гурту Cranberries, написаної як реакція на вбивство членами ІРА (Ірландська республіканська армія) мирних жителів у 1993р. Долорес О'Ріордан була солісткою і автором пісні.