Частина І

I was lost in a destiny planet
Sting ‘’Mad About You’’

I.
Я дуже погано пам’ятаю перші роки свого життя. Суцільні перешкоди на кіноплівці і туман – гарна метафора, та моє дитинство було скоріше порожніми сторінками у погано надрукованій книзі. Часто наше минуле виринає із підсвідомості образами, почуттями, подіями, які відгукуються всередині, у мене цього не було. Натомість була невелика картонна коробка, а ній кілька листів, перемотаних пожовклою стрічкою і два знимки. На першому високий молодий і усміхнений офіцер у сірій, дещо завеликій шинелі стоїть на ганку, навколо повільно падає сніг. Що шинель була сіра – то я вже придумала сама, зрештою, все на знимці було сіре. То був мій батько, та людина, яка колись поділилася своїм біологічним матеріалом з моєю мамою, і власне на цьому вся його роль у моєму житті закінчилася. На другому – моя мама, жінка наче із серіалу ‘’БеверліХіллз’’, чи іншої подібної маячні, безконечної і заплутаної, вічно молода, із волоссям, кучерявим, коротким, дуже схожим на перуку. Вона теж усміхається. Щоправда, усміхалася вона лише перед камерою. Кілька листів, що доповнювали мої таємні скарби, були їхнім любовним листуванням, - короткі, дбайливо збережені закоханою жінкою обривки пам’яті, а також один, написаний вже після мого народження і так не надісланий. Часом мені хотілося їх перечитувати, це було своєрідне хворобливе бажання,  наче заборонений дорослими фільм, наче чиєсь, випадково незачинене вікно, за яким можна побачити пристрасть, що не призначена для чужих очей. Батько був шаленим, обіцяв багато, дати ж насправді нічого не міг. Ці його обіцянки мама зберігала немовби як доказ його безмежної провини, смертельної рани, завданої її слабкому серцю. Вона тримала їх під матрасом, замотаних у тонку шовкову хустину. Коли після її смерті речі з нашого дому виносили на смітник (бо, власне, куди ж їх іще було подіти?), хтось із родичів розгорнув хустину і побачивши на листах мамине ім’я, віддав їх мені. Ці листи, а ще кілька книг склали увесь мій спадок.

День, коли з нашого маленького будиночка виносили речі, мабуть був єдиним, який у спогадах трьохрічної дитини мав хоча б якість кольори і відтінки. Далі знову був туман. Інший лист, ненадісланий, я перечитала, коли подорослішала. Повністю беземоційний, сухий, повний невисловленого болю, він завжди нагадував, як погано ми вміємо висловлюватти свої почуття і як чудово приховуємо їх за маскою байдужості. У кожному слові читався докір, зодягнутий у одежу апатії і якогось глибокого, несвідомого сорому. Їхні почуття, що так і не вилилися у реальність, постійно зранювали батьків і щоразу збільшували стіну між ними. Ці люди, не створені для сімейного життя, розсталися на піку своєї пристрасті  через ‘’помилку’’, яка потім не давала спати вночі мамі своїм криком. Але на їх щастя (тут я почуваю себе неймовірно цинічною), життя було дуже коротким.

Наступні кілька місяців після маминої смерті стали для мене одною великою подорожжю через континент. Тітки, яких в мене виявилося аж чотири, ніяк не могли вирішити, кому тепер належить дбати про виховання маленького переляканого мишеняти з великими зеленими, постійно заплаканими очима. Зійшлися на тому, що молодша з них ще не має власної сім’ї, а тому потренуватися їй не зашкодить. Вони не врахували одного: вона була надто молодою. Її численні кавалери, такі ж численні валізи, на яких я сиділа під час постійних переїздів, і надмірна цікавість до всього нового дуже скоро спричинилися до катастрофи. Союз розвалився і сп’яніла від свободи, що заманливо світила на горизонті, тітка кинулася в мандри. Вона і незчулася як за півроку добралася аж Лондона. Життя, як на екрані кінотеатру, здавалося чекало її на відстані витягнутої руки. Так здавалося аж до того часу, доки на цій руці не опинилися наручники. У її кімнаті, на верхньому поверсі старого будиночка у одному із робітничих кварталів знайшли кілька пакетиків марихуани, радянський паспорт, а ще мене. Так я опинилася на межі і почалося нове життя.