Пташеня прагне літати

Зазвичай у відпустку з Верхньої станції масово виходили у липні, студентів та практикантів у той період не закидали, у військових роботи було мало, і довкола все приймало аморфний стан. У той період мені подобалося там перебувати, не було зайвого галасу та проблем, можна було відпочити за роботов в спокійній обстановці. Та й Верхня станція мені подобалася, її покращували з кожним роком і всередині там ставало все затишніше, наскільки це було можливо для такого роду архітектури. Тому я літні відпускні економив, щоб зібрати їх і вийти якось надовго. А якщо і брав, то або наприкінці червня, або на початку серпня, буквально на кілька днів, щоб Шеллі не ображати і Ніку нагадувати про своє існування.

Того року я вийшов на початку червня. Мене тільки було нагородили за службу та відданість флоту, вручили медаль, нарахували премію. Я був задоволений, подумав, що настав час було використовувати накопичені відпускні. По-доброму, мені потрібно було повернутися на два дні на станцію, і я міг затриматися, але вважав за краще зробити сюрприз. Краще вже двічі злітати туди-назад, зате потім провести літо з сім'єю

Інтриги не були моїм коником, Шеллі мене розкусила, і хай не чекала в точну дату, але розраховувала, що треба прибратися в моїй кімнаті (точніше кімнаті для гостей, проте окрім мене там ніхто не жив), і стелити свіжу постіль.

З Верхньої станції я вилетів одразу після церемонії. Як був у лейтенантській формі, так і вирушив додому. За правилами спочатку потрібно спуститися на Нижню станцію, пройти перевірку на особистість, а звідти вже на власному транспорті, куди тільки захочеш. У міні-космольотах над містом можна було літати тільки, якщо в цьому місті знаходиться сама станція - тут мені пощастило, - а також, якщо ти зі служби порятунку, чи військовий починаючи зі звання лейтенанта - тут теж точне влучання.

Дозвіл на польоти над містами дали не відразу, а лише коли міні-космольоти перестали бути галасливими. Поставили спеціальні світлофори, паркування, у дворах люди будували спеціальні висувні майданчики у гаражах. останнє представляло собою довгу доріжку з розмітками, магнітними кріпленнями та маяками, щоб було максимально зручно приземлятися в умовах населених пунктів (тобто не на просторій ділянці, а через дерев, будинків та людей). В цьому були свої зручності.

Раніше космольоти у флоті видавали лише високопоставленим особам, а решті доводилося виписувати дозвіл на тимчасове користування з вчасним поверненням апарату назад. Потім виробництво їх зросло й цей процес перестав бути таким прибутковим. Я випросив особистий міні-космоліт, коли одержав звання лейтенанта, угрохав на нього круглу суму, але залишився задоволений.

Пропускаючи подробиці, я затримався ненадовго, до обіду вже підлетів до вулиці, де жила сестра з сином, і дочекавшись сигналу світлофора для літаючих апаратів, приземлився на спеціальну доріжку, про яку згадував раніше.

Розміром з десятилітрову баклажку бот поливав газон - насправді нічим не примітна штука, велика бляшанка з невеликою кількістю функцій, але я чомусь любив його. Шеллі не мала до роботів теплих почуттів. Була з ними дбайливою та обережною, не зловживала - так, але не бачила нічого особливого. Коли вона була маленькою, роботи вже були в деяких будинках, в нашому також.

А я навпаки. Викликали вони в мене якісь змішані почуття, якась сентиментальність прокидалась. Я цього бота-садівника-прибиральника сто разів лагодив, навіть ім'я дав - Воллі. Був ще другий - Роббі (це я Азімова колись перечитав у дитинстві), але він зовсім поганий останнім часом. Шеллі його тримала поряд, щоб той подавав якісь предмети, якщо потрібно терміново. Нік із ними бігав, як із живими іграшками, у квача грав. Що ще потрібно дитині? Раніше кошенят, цуценят додому приводили, просили у батьків, а тут удома вже є щось таке, що рухається.

Боти, роботи, дрони були не в кожному будинку, але вже в багатьох. Я ставився до цього теж по-різному. Не знаю чому, мого розуму мало вистачити, щоб розуміти те, що машина не має почуттів, але сприйняття не піддавалося. Виною тому, можливо, була еволюція роботів, я бачив як машини, так і людиноподібних, або таких милих створінь, що душа рвалася. До своїх я ставився завжди так, ніби вони члени сім'ї. Батьки не розуміли цього, сестра ж розуміла, але не заразилася - їй роботи подобалися, але як частина прогресу.

Надворі було тихо. Сонце відбивалося в панорамних вікнах і не було видно, що діється всередині. Але через те, що я міг почути шум води, яку лив бот, Ніка вдома не було.

На подвір'ї завжди було зелено, Шеллі це подобалося. У контрасті з газоном і чагарниками, монохромний, майже повністю білий будинок з величезними вікнами було видно всій вулиці. Усередині теж було затишно, тільки там, через відсутність прямого сонячного світла, часто зберігалася приємна домашня тінь. Інтер'єри в таких будинках, як у сестри не нагоромаджені, але Шеллі створила затишок за рахунок рослин, що стояли всюди - маленькі та величезні, майже до стелі. Плетені кашпо висіли всюди, де тільки можна. Більшість горщиків сестра поставила під вікнами, і листя їх заважало денному світлу розлитися по кімнаті.

Шеллі мене зустріла радісна, вибігла з дому, кинулася в обійми.

Я озирнувся. Ніка ніде не було, але варто мені було тільки подумати про це, як ззаду почувся тупотіння і крики. Племінник біг до нас з усіх ніг, і досягнувши мети стрибнув мені на спину всіма своїми накопиченими за дев'ять років кілограмами, міцно обіймаючи.

Я не впевнений, чи взагалі сприймав мене Нік тоді за рідного дядька. Чи він вважав мене просто братом мамі, а для нього я був щось на кшталт приятеля, з яким він бачиться раз на якийсь довгий проміжок часу.

- Ти повернувся! Я так чекав на тебе! Це твій космоліт? Покажеш? Покатаєш? А даси спробувати політати? - не вгамовувався Нік, майже у вухо до мене залазячи.

- Нік, ну дай людині спочатку відпочити, - заступилася за мене сестра. - І де ти взагалі був? Я тебе з самого ранку шукаю та кличу.