Глава 17. Антон і Таня. «Набуття крил»

У ті напружені для неї місяці Таня ніби народилася наново.

  Вона ніби знайшла крила, які колись втратила.

До весни Антон уже міцно встав на ноги. І чарівно бурхливий, сяючий, промитий дощем, пропахлий молодим листям і білим бузком травень розкрив його почуття. Антон почав розуміти, яке значення для нього має цей скарб, ця дівчина, яка так зворушливо піклувалася про нього. Для нього вона ще залишалася дівчиною -  дивовижною і незвичайною у своїй добрій наївності. У ній жила одвічна чистота, побачена ним ще в перші дні знайомства і не втрачена в наступні роки. Він бачив її воскресіння і всіляко підтримував його, намагався бути для неї приємним та вдячним.

  У світлі травневі дні вони частіше залишали дім і бродили по доріжках парку, білим, від пелюстків цвіту, що сипався з кучерявих яблунь. Птахи дзвеніли сріблястими голосами. В сліпуче синьому небі пливли рум'яні рожеві хмари. Над яблуневим квітом гули оксамитові джмелі.

В неділю вони потрапили під дзвінку, як салют, молоду грозу. Грім перекидався в небі, гострі спиці блискавок пронизували зелений морок.

Під веселий дзвін кришталевого дощу вони бігли до альтанки. Дощ барабанив по даху і там, у альтанці, він обійняв її, і вони дивилися на смугасту стіну зливи. Вийшло сонце, і косі струмені дощу запалали золотом, падаючи в парк, що дихав свіжістю, над яким зігнулася блискуча веселка. Гуляючи свіжим містом, вони помічали лише прекрасне і добре й дивувалися злому і грубому. Вони ніяк не могли зрозуміти, чому люди не відчувають щастя так само як і вони.

Увечері, коли вони сиділи на балконі, тісно притиснувшись один до одного і просто розмовляли, Таня спитала про це Антона.

Він сказав:

- Згадую один вислів Дюма. Здається, у «Графі Монте-Крісто». Він писав, що тільки той зрозуміє справжнє щастя, коли до цього зазнає справжнього нещастя. Я думаю, часто люди не знають, що вони по-своєму щасливі, не помічають цього. У них нема з чим порівнювати.

- Можливо, так, - сказала Таня. - Я теж раніше про це не думала. Адже щастя поряд! Варто простягнути руку, зробити людині щось приємне, сказати хоча б слово, і обличчя його осяє щасливою усмішкою.

- Але ще не всі люди розуміють, що коли вони зустрічають щастя, то вічно воно тривати не може. Неможливо прожити життя в одному захопленому стані.

- Так думаєш?

- На жаль, це так. Якщо ти десь читаєш, що людина все життя жила радісно, не вір, так не буває, були і в її житті прикрощі, просто вона не так гостро їх сприймала. Чи не акцентувала на них увагу. Щастя потрібно самому створювати та підтримувати. Адже життя складне, у ньому все може бути – невдачі, розлади, горе. Потрібно вміти в таких умовах не зірватися, зберегти кохання та повагу один до одного. Але, звісно, всіляке буває. Іноді погарячкуєш, зірвешся… Потрібно мати сміливість визнати свою провину.

Таня змахнула рукою:

- На жаль, не завжди так буває! Рідко зустрічаєш справжню допомогу, підтримку та співчуття.

- Так, але те, що ти зробила до мене, хіба це не підтримка, допомога чи співчуття? Ти просто врятувала мене! Повертаючись до розмови про радощі і страждання, я ще ось що забув сказати. Поруч із радістю завжди йде і страждання. Зауваж, це закон! Страшно тільки, якщо це дуже велике горе, тоді страждання безмежне, і воно переходить у розпач. А це може скінчитися погано.

Таня, тяжко зітхнувши, притулилася до Антона, він дужче охопив її рукою.

- Не хотілося б цього!

- Дай боже цього уникнути. Гаразд, не будемо про сумне. Дивись, небо вже прикрасилося зірками!

Таня стрепенулась.

- А ти знаєш, якщо придивитись, кожна з них світить своїм кольором, є бузкові, зелені, холодні, білі, є червоні, є жовті.

Антон усміхнувся і провів рукою по її гладкому, м'якому волоссю.

- Ти в мене далекозора!

Вона посміхнулася.

- А ми разом з тобою разом житимемо?

Він уважно вдивився в її темні оксамитові очі.

- Я тебе не кину. Мені не вистачатиме тебе.

- І я тебе. А то я збожеволію. Тільки, Антоне…Адже ми вже досвідчені люди, які пережили деякі життєві труднощі. Я хочу серйозно спитати тебе. Чи не загубиться наша любов у щоденному рутинному бігу по колу, коли буде робота, робота, і ми забуватимемо про спільні радощі в житті, а то й будемо набридати один одному.

- Я думаю, що без вольових зусиль, якогось самонавіювання тут не обійтися. Щоб знести нагромадження труднощів, потрібно щоранку стверджувати себе в радості і готовності до всього важкого, потрібно робити установку – які б труднощі не були - бути стриманим, розумним, об'єктивним, логічним, добрим і сердечним. Так, іншого виходу я не бачу! Це справжнє геройство – вистояти в бурі днів.

- Це чудово, але ж чи можливо це?

- Звичайно, спочатку буде важко…Кілька разів буде важко, а потім полегшає. А щодо того, що набридатимемо один одному. А чи набридають кохані? Не знаю, здається, ні. Втім, якщо це станеться – навчимося відпочивати один від одного!

- Мені здається, ти мені ніколи не набриднеш!

– І мені так здається. Ти незвичайна. Хоча життя складне… Поживемо – побачимо! І будемо сподіватися на краще!