Глава 12. Сергій. «Повернення»

Розпечений рудий пісок, подекуди усипаний кущиками. Він так нестерпно палить, що відчувається навіть крізь взуття.

  Очі, засипані піщинками і залиті потом, втрачають здатність бачити. Губи потріскалися, гостре сухе горло просить ковтка води, а попереду безжальне сонце.

І пісок, пісок скрізь – хрумтить на зубах, катається по тілу, м'яко пружинить у ногах. Він заполонив собою весь світ...

Попереду гойдається сутула спина капітана. Він обертається і щось через силу хрипить.

Привал… Усі падають на пісок, жадібно розкручують фляги. Вода – затхла, несмачна, теплим потоком заливає горло. Капітан знімає чорні окуляри. Очі його білуваті, трохи витріщені, оглядають юних бійців:

- Чому бойова зброя у піску? Автомати не кидати!

І глянувши на годинник, командує:

– Вперед!

І знову шість тіней блукають розпеченим пеклом. Страшна задуха підступає до горла, губляться сили, здається – ось-ось впадеш.

...Раптом задуха розпливається і котиться в далечінь. Всі почуття заглушає шалений перестук коліс. На повороті струснуло, інстинктивно хапаєшся за щось однією рукою, а інша нишпорить у темряві. Знову поринаєш у сон і останнє, що застигає перед поглядом – віконне мерехтіння нічних вогнів…

На зміну задусі приходить холодне тремтіння: мабуть хтось відкрив у нічному сплячому вагоні вікно. Знову поповзли видіння…

...Крізь туман видно кишлак. Таке собі мирне село умите сонцем, що проривається крізь шматки туману. Похмурі сади над мінаретом. Усипана моджахедами площа. Недовірливі обличчя, похмурі, подекуди злі. Часом – люди, які щось просять. Обличчя мулли – замкнене, приховане… Хлопчик, чорний, як галченя, обірваний, чіпляється за БТР, хоче покататися…

…Скелі. Обвітрені, сірі, непривітні. Як бджоли з гострими жалами летять з них кулі, клацають по бортах бронемашини. Під тріск автоматів падає Вітько, скручений від болю. Твоє горло видає вже не хрип, а надсадний крик, звірячий і страшний:

- Гади! Суки! Вб'ю!

Після бою стояв жалюгідний, юний бранець... Майор б'є його довго і ретельно. Полонений сильно кричить і завмирає закривавлений, з багряною піною біля рота.

Хтось намагається зупинити майора:

- Не треба! Кинь цю обкурену наволоч!

Офіцера хапають за руки.

Усередині твого тіла – вогненна куля, що дратівливо катається…

…Підхопився, мружачись від ранкового сонця, захлинаючись від потоку сонячних променів.

- Намучився, бідолаха, - чути голос унизу. - У тебе не сон, а суцільна мука. Сон відпочинком має бути…

Сергій протер очі. Поїзд мчав крізь ранковий миготливий ліс. Пасажири вже прокинулися і шастали з рушниками, шаруділи газетами, хрумтіли бутербродами. Рух потягу та мирна метушня заспокоїли Сергія.

Він вийшов у тамбур. Тут пахло мазутом та димом. Сергій попив несмачної теплої води та клацнув дверима.

У тамбурі стояв хлопець із пташиним обличчям, ледве вкритим ніжним пухом. Він постійно оглядався, мабуть ховався від настирливої мами і хотів курити.

Сергій посміхнувся.

- Ну що, закуримо?

Хлопчина охоче вийняв з кишені прим'яту пачку:

– Класні, болгарські.

Сергій недбало кивнув і затягнувся димом, випроставши плечі, одразу заполонивши собою весь простір.

Хлопець курив ніяково, часом покашлював.

У тамбурі з'явилося кругле стурбоване, заспане обличчя. Хлопець тут же зім'яв цигарку ногою. Але мати встигла помітити.

- Покурюєш, значить! Я все батькові скажу. Ось який є, такий і залишишся, не виростиш більше.

- Та виріс уже, - роздратовано відповів хлопець і квапливо вийшов за мамою.

Сергій засміявся, згадавши себе і глянув у вікно. Пролітали переліски, рідкісні темні ялинники, синіла вода озера. Фарби були ніжними, лагідними, часом майже однотонними, немає строкатості, яскравості.

«Батьківщина», – подумав він. Раніше про це не думав, ставився до цього скептично, з усмішкою. А тепер серцем все це відчуваєш. Яке щастя повернутися сюди, жити тут, любити та радіти!

…Тамбур хитало, стукали колеса…

Сергій повернувся до купе.

Сусід снідав. Зрадів, побачивши його.

- Сідай служивий, їж, дивися скільки тут всього! Сам не впораюся! Мабуть, голодний? А в ресторан не підеш, з грошенятами тугувато, знаю, сам був солдатом. Сідай!

Сергія довго просити не довелося. Слинки текли, у животі тягнуло, а тут така розкіш – смажена курка, круті яйця, сметана, свіжі огірки, цибуля, рожеве рум'яне сало…

А балакучий симпатичний пасажир, витираючи сиві вуса, продовжував:

- Ось випити хочу, а нема з ким.

І додав тихенько:

- Ну що, сержант, не складеш мені компанії?

Сергій похмуро і недбало кивнув і вже за секунду зосереджено захрумтів огірком.