Глава 10. Сергій. «Бите скло»

Він вислизнув на довгий твердий перон. Гостро пахло мокрим залізом, мазутом і пилом. Сонце виблискувало в темно-жовтих дзеркалах калюж, сліпуче било золотом із величезних скляних просторів вокзальних вікон.

Легкі кремові хмарки плавно ходили небом, залишаючи за собою пухнасті довгі хвости. Задумливо і беззвучно розтинав небо довгою сріблястою стрічкою маленький, немов іграшковий, лайнер. Хриплуватий репродуктор розривався мелодіями, доводячи щосили, що рано йому на спочинок.

Сергій ішов у густоті плащів і светрів, валіз та баулів, йшов назустріч сліпучому сонцю.

У вокзальному буфеті він замовив повненькій дівчині кухоль густого імбирного пива і ароматний паруючий шашлик.

Потім жадібно кусав жирне м'ясо, витираючи замаслені руки об серветку, час від часу сьорбаючи жовтий напій у грубому келиху, важкому, наче гиря. Задовольнивши перші позиви голоду, став неспішно оглядати тутешніх відвідувачів і тут зіткнувся очима з дівчиною, що причаїлася за сусіднім столиком за чашкою кави. Він раптом подумав, що дівчина спостерігала за ним, бачила, як він їсть. Йому стало ніяково, і він перевів очі на дідка, який сьорбав чай з лимоном, а потім на дбайливу маму, яка розливала молоко з пляшки по склянкам для двох близнят, що жували пиріжки і бовтали ногами.

Поївши, він  вийшов через центральний вхід вокзалу, спустився по вищербленим сходах та закурив.

Сонце било в очі, і він вийняв із нагрудної кишені темні окуляри. Світ одразу поринув у таємничу темно-синю мороку, сонце зблідло, охололо, а сапфірове небо затяглося фіолетово-сірим серпанком.

Пройшов повз лінивих дрімаючих таксистів через дорогу до парку. Очі стали боліти від незвички, і він зняв окуляри. Сів на зручній дерев'яно-чавунній лавці, затягнувся гострим димком. Поруч на газоні міцний чоловік у куртці вигулював собаку. Він кидав палицю, коричневе м'язисте тіло боксера вигиналося в стрибку. Маленька дівчинка в рожевій сукні і біленькій кофтині рилася пластмасовою лопаткою під деревом, викопуючи гнилі каштани, камінці.

Сергій кинув недопалок і поклав «дипломат» на коліна. Він був новенький, пахнув шкірою, з блискучими замками та коліщатками шифру, і, як завжди, був замкнений. Таємниця валізки обтяжувала його. Що зберігалося всередині? У голові виникали версії, миготіли якісь таємничі креслення, товсті пачки грошей, любовні послання, контрабанда...

  Сергій посміхнувся. Та яка йому до цього справа?

Це був уже другий його рейс до іншого міста з «дипломатом». І щоразу це щедро оплачувалося. Він звик до таємничості і тому про вміст не питав, вважаючи це марним. Та й не це головне, заспокоював він себе. Це було зручно! Його забезпечували довідками для школи та гарною відмазкою для батьків.

А найголовніше – у нього була Вона. Вона просила – він виконував. Її турботи були для нього понад усе! Мальвіна говорила про родичів, яким треба послати звістку, про справи, які терміново треба зробити, і він намагався щосили допомогти їй!

Про Мальвіну він думав постійно. Він мріяв про той час, коли буде поруч із нею щодня, коли представлятиме її як дружину. Він уявляв їхній медовий місяць – нескінченне блакитне море, білий пісок, пальми. Вона лежить у гамаку, бронзова, принадна, а він дарує їй дивні підводні квіти.

… Маленька дівчинка, кинувши лопатку, здивовано спостерігала за собакою. У пса був добродушний вигляд, він підійшов ближче, уважно обнюхав дівчинку і лизнув рожевим язиком.

Сергію набридло сидіти, і він пішов асфальтованою доріжкою вглиб.

Чуже місто лежало як на долоні – величезне, загадкове, і Сергій був мандрівником, який його досліджував.

Він пройшов ринкову площу. Жінки пропонували купити квіти, але Сергій лише посміхався у відповідь.

Залізні ворота руділи від дощів. Далі розбігалися в різні боки затишні вулиці.

Тихо котилися автомобілі. Море молодої зелені хлюпалося над головою. Звідкись йшли веселі, ошатні люди. Виявилося, що поряд кінотеатр.

 Сергій постояв біля афіші, дивлячись на рекламу американського бойовика. Люди стояли у черзі за квитками. Поруч у павільйоні продавали морозиво. Сергій неуважно походив по магазинах, а потім вийшов до маленької річечки. З дерев'яного містка він глянув униз. Колір води змінювався – синьо-олов'яно-зелений. Двоє хлопчаків каталися на човні. Сергій згадав, як він катався ось так на човні в дитинстві і заплющив очі, дивлячись на сонце. Поблукавши ще, він сумно глянув на годинник і, обравши потрібний напрямок, повільно пішов дорогою.

Пильний автобус довго тряс його до околиці міста. Тут, серед черепичних та залізних дахів приватних будинків, за металево-дерев'яною стрічкою огорож повільно протікало патріархальне життя. Скрипіли колодязні колеса, верещали пили, поралися в траві курчата, гавкали собаки, по провулках носилися на велосипедах хлопчаки.

Сергій знайшов потрібний йому будинок із темно-синіми воротами. Такий самий синій паркан і густі гілки дерев приховували і дім, і двір. Здавалося, що помаранчевий дах будинку росте прямо з-під землі.

Звірившись ще раз з адресою, Сергій торкнув синю хвіртку. Вона виявилася замкненою. Уважно озирнувшись, він побачив трохи вище на стовпі мідну кнопку.

На дзвінок відповіли не відразу. Але ось пролунали легкі кроки, двері відчинила насуплена дівчина в рожевому халаті. Окинувши похмурим поглядом Сергія, помітивши «дипломат», вона мовчки відійшла убік, жестом запрошуючи його увійти.