Глава 4. Сергій. «Грані Алмаза»

Він сидів біля вогнища, слухаючи шерех лісу, який величезною сіро-зеленою стіною розкинувся перед ним, зникаючи далеко за обрієм. Блакитний дим багаття змушував сльозитися очі, приносячи аромат палаючих ялинових гілок, Часом він палицею ворушив тліючі вугілля, пробуючи у чорній золі картоплю.

Згадався нічний сон, жахливий, моторошний - спогади про нього переслідували його вже кілька днів. Він біжить через сад Карамзіних з магнітофоном. Ззаду чути крики погоні та злісний рев жахливого пса. Сад нескінченно довгий, бігти раз у раз заважають кущі і гілки, що боляче б'ють в обличчя, і Сергій кричить від неможливості врятуватися, напружує всі сили і злітає... Погоня залишається далеко внизу, він летить до хмар. Але магнітофон у руці стає все важчим і важчим, він тягне його до землі і, не витримуючи тяжкості, вже біля самої землі, Сергій випускає його, але й сам падає…

Він прокинувся в липкому поту. Побрів на кухню і довго пив воду, а потім лив її на голову…

Цілий тиждень Сергій ходив похмурий. Спроба викрадення, сама по собі противна його природі, крім того, ще й не вдалася. Але та обставина, що їх мало не зловили, що про них знали, на них чекали, та й напад страшного пса, постріли – все це ввело його в неспокійний стан.

Вони довго з Альошкою обговорювали те, що сталося. Було ясно видно - Карамзіни якимось чином довідались про те, що їх можуть обікрасти. Звідки вони дізналися - залишалося таємницею. Хоча можна припустити, що хтось їх вистежив, коли вони залишали в кущах мотоцикл, лізли через паркан і пробиралися до будинку.

Валя Карамзіна, прийшовши до школи, розповіла про те, як двоє озброєних до зубів бандитів залізли до їхнього саду і намагалися пограбувати дачу. Але батько вжив запобіжних заходів. Кляті бандюги тяжко поранили бідного Туза і в паніці тікали, кинувши на місці злочину мотоциклетний шолом. Батько викликав міліцію, оскільки спроба вчинити злочин все ж таки була. Обличчя злочинців не бачили, відомо тільки, що їх було двоє, обидва були в джинсах і куртках і залишили після себе сліди кросівок.

Ця звістка у класі викликала інтерес. Лише двоє людей байдуже поставилися до неї - Сергій Тимченко та Олексій Князєв. Вони сиділи похмурі, байдужі, заглиблені в себе.

Висловлювалися безглузді припущення. Валя Карамзіна сказала, що це хуліган Фін зі своєю командою, що гасають на мотоциклах вулицями. Олег Дев’яткін припустив, що це випадкові грабіжники, що зазіхнули на чуже добро. Тамара Вітрук заявила, що це… прибульці з космосу, адже вона знає страшну вівчарку Туза, тому навряд чи звичайна земна людина могла б з нею впоратися. Звичайно, це припущення було зустрінуте сміхом і відкинуто одразу...

Поговорили-поговорили і забули про це, загалом, не дуже й примітну подію. Якби Сергій був уважнішим, то він би помітив, якими очима і з яким хвилюванням у ці дні дивилася на нього Таня Ласточкіна. Але Сергію було не до неї. Він був похмурий, злий і пригнічений. Він кляв Князєва за необережність і втрачений шолом.

- Це все твої безглузді плани! Мені одразу не сподобалася твоя операція. Надто вже фантастична за виконанням, і дурень я був, що пішов на неї.

Але Князєв був невгамовний:

- Якщо все стихне - чи не спробувати знову?

- У тебе голова є на плечах? Хто ж тепер усе на дачі відкритим триматиме? Тепер вони пильнуватимуть! Досить авантюр, треба діставати маг чесним шляхом.

Льошці не сподобалося слово «чесним», але заперечити він нічого не міг, тому, що й сам того дня добряче злякався, та й виходу з ситуації не бачив.

***

Але ніхто з них, ні Сергій Тимченко, ні, тим більше, легковажний Льошка Князєв, не знали нічого про загадковий лист, який прийшов до Карамзіних напередодні їхньої «операції». Він мав такий зміст:

Шановні!

Мені достеменно відомо, що в нинішню суботу ваша дача може зазнати пограбування. Відомості отримані із джерела, достовірність якого безсумнівна. Тому прошу повірити мені та вжити належних заходів.

Доброзичливець.

Лист був написаний старанним учнівським почерком і здивував Аристарха Павловича Карамзіна і його дружину. Довго вони гадали - це жарт або цьому повідомленню варто повірити всерйоз. Адже красти у них на дачі було особливо нічого!

Але ввечері Аристарх Павлович все-таки вивів з гаража свою «Волгу» і вирушив на дачу, де зібрав усі цінні речі, які могли б бути викрадені, добре перевірив усі запори, двері та віконниці. Не дуже вірячи повідомленню невідомого Доброзичливця, побоюючись підступного жарту, Карамзіни не сповіщали міліцію. Коли у вихідний поїхали на дачу, випустили в сад величезну вівчарку Туза. Про всяк випадок Аристарх Павлович тримав зарядженою мисливську рушницю.

Разом з сусідами вони пили чай за столом, вритим під яблунею, як раптом почули шум, метушню, рев і гавкіт собаки по той бік будинку. Певно, пес там когось рвав. Аристарх Павлович кинувся в хату за рушницею, з якої потім і стріляв услід невідомим, що посміли забратися в його сад.

- Хулігани! Знахабніли остаточно! І все тому, що немає за ними належного нагляду! То картоплю викопають, то мак ріжуть, то квіти рвуть, то яблуню обтрусять. А зараз що з собакою зробили! Ще й пограбувати хотіли! Ні, час їх поставити на місце!  – кричав розгніваний Аристарх Павлович.