Глава 3. Таня. «Спаситель душ»

Повернувшись із поїздки до колгоспу Таня довго не лягала спати.

Темрява осіннього вечора липла наче смола, створюючи похмурий настрій. Мама, помивши Таніни брудні чобітки, помітила світло в її кімнаті й увійшла.

- Чому ти не лягаєш? - запитала вона, сідаючи на стільчик. - Хіба не втомилася?

- Я дуже втомилася, але спати не хочеться, - озвалася Таня.

- Знімай светра та джинси, не валяйся в них на ліжку. І чому ти не прийшла вечеряти?

- Не хочу, я не голодна.

- Все ж таки треба повечеряти.

- Мамо, залиш мене, будь ласка!

- У тебе неприємності? Як з'їздили?

- Нормально з'їздили. Я просто втомилася.

- Знову перебирали картоплю?

- Так, але нам дощ завадив.

Мати зітхнувши, поклала їй руку на голову.

-Ти не хвора? Може, поділишся зі мною своїми проблемами?

- Ну, будь ласка, мамо, я зроблю все, що скажеш. Я зараз прийду, повечеряю, тільки залиш мене!

- Знову ти замикаєшся. Гаразд, ти ще прийдеш до мене за порадою.

Мати тяжко підвелася.

- Іди, їж, там ще усе гаряче.

Таня повечеряла, із задоволенням відзначивши, що, нарешті, залишилася наодинці з собою.

За вікном мірно стукав у шибки дощ. У напівтемряві світло ліхтаря падало на звичну з дитинства картину, де було зображено дівчинку з собакою. Маленька дівчинка обіймала волохату шию пса й радісно посміхалася. Пес смішно висунув кінчик язика.

«Ти як завжди радісна», – подумала Таня, дивлячись на дівчинку, – «А я – ні. Бо, як не сумно, він не любить мене, не любить… Він навіть не хоче дивитися в мій бік. У нього на серці ця… Зоя. Вона, загалом, симпатична... А я, хіба я гірша за неї? Чому ж не я обрана ним, а вона? Господи, допоможи мені розібратися в цьому!».

Таня ривком підхопилася. Увімкнувши настільну лампу, що відразу розрізала темряву примарним світлом, дівчина подивилася в дзеркало. Вона не вважала себе потворою, але зараз її власний вигляд, сумні карі очі, темне, трохи завите, волосся й тіло, що починало міцніти, викликали у неї огиду.

«Я, напевно, нудна, сумна і нецікава, якась однокольорова, все в мені не так. Крім того, я, здається, стаю корівкою. Хоча я й не товста, але в мене якісь великі кістки. Точно – плебейська зовнішність! А Зоя – тендітна, легенька, як пір'їнка. Все в ній витончене: тонкі лялькові руки та ноги, волосся як льон та очі блакитні, як небо, як морська далечінь... Але чому я не така? Така уродилася. А зараз в моді високі, витончені. Недарма Зойка хвалилася, що в неї постать манекенниці. А я такого собі середнього зросту. Така невиразна, сіра... Крім того, Зойка вміє говорити з хлопчиками трохи суворо, розумно, з викликом і трохи гордовито, тому вони так і клеються до неї. А я вічно усміхаюся чи мовчу немов, дурепа».

Засмучена Таня закопалася обличчям у подушку.

 «Він ніколи не покохає мене, його серце вже зайняте цією худенькою, цією... лялькою. А я знову одна...»

Тані захотілося розплакатися, щоб стало легше, але сльози застрягали в неї десь усередині. Згадувалися подробиці минулого дня, згадалася вся розмова, підслухана нею. Неквапом Таня перекинулася на спину, зручно лягла, звично поклавши ноги на спинку ліжка.

«Так, отже вони хочуть викрасти магнітофона, річ досить дорогу. Фактично, вчинити злочин! Боже ж мій! Як вони могли зважитись на таке! Адже якщо їх зловлять, то виженуть зі школи – це найперша справа! Та ще й виключать із комсомолу. І я його більше не побачу! Нещасний, він десь страждатиме... А раптом його посадять у в'язницю? Князєва не шкода, це закінчений тип, він отримає за заслугам, хоч би за те, що підробляв оцінки в журналі, ховав щоденник, украв череп із кабінету біології. Крім того, він прогулює, палить, і, здається, вже п'є... А Сергійка шкода! Хоча, втім, нехай! Чого його жаліти? Все одно він мене не любить! Отримає по заслугах! Може тоді Зоя дізнається, яка насправді він людина і відвернеться від нього!»

Довго ще Таня лежала в темряві, роздумуючи, переживаючи, і в голову приходили різні, часом зовсім полярні думки. Зітхаючи, вслухаючись у монотонний стукіт дощу, все ж таки вирішила остаточно:

«Ні, Сергія шкода. Мабуть, він не винен, це його Князєв уплутав. І навіщо він зв'язався з ним? Він може на будь-який злочин штовхнути. Все, що є огидного - полягає в цьому суб'єкті! Потрібно врятувати Сергія, зупинити його. Але як? Піти та сказати йому? Але ж він посміється з неї! Запитає, звідки дізналася? Значить, підслухувала? Тоді вічна ганьба, він зневажатиме її! Написати йому листа? Але це майже те саме! Сказати батькам, вчителям чи самій Карамзіній – це означає стати «стукачкою». Провалитися крізь землю можна після цього! Ні, ні, треба по-іншому. Потрібна повна секретність...»

  Таня раптом захопилася, згадавши читані нею детективні та авантюрні романи.

«А якщо написати листа-попередження, — подумала вона. – «Невідома особа попереджає про злочин, що загрожує. Сприйматимуть як безглуздий жарт? Як хуліганську витівку? Просто не повірять та викинуть листа? Ні, у подібній ситуації кожна розсудлива людина все-таки вважатиме, що немає диму без вогню і вживе якихось заходів! Отже, можна спробувати».