Розділ 5. Пістолет та ручка

Під ранок небо над Херсоном стало сірим. Євген із Олександром кілька разів виходили з укриття, поверталися, говорили коротко й по-діловому. Хвильовий уже перестав намагатися зрозуміти призначення кожного пристрою. Йому вистачало головного: ці люди не ховалися від держави, яка прийшла їх убивати. Вони були частиною держави, що захищалася.

Десь працював зв’язок. На екранах рухалися позначки. Час від часу Євген прислухався до рації, відповідав і знову замовкав. Потім далеко за Дніпром прокотився гуркіт. Олександр глянув на Євгена.

— Є.

Більше нічого не пояснив. Микола підійшов до входу в укриття. Над містом тягнувся холодний ранок. На обрії піднімався дим.

— Наші? — запитав він.

— Так, наші валять підарів, — відповів Євген.

Хвильовий дивився вперед. У 1933 році слово «наші» мало для нього десятки значень. Партія. Письменники. Комуністи. Українці. Ті, хто ще вірив. Ті, хто вже боявся. Ті, за ким могли прийти наступної ночі.

Тепер відповідь була простою. Наші, це обов’язково пов’язане з Україною. Українські військові. Українська держава. Україна, яка не просила дозволу існувати, а виборює право за допомогою сили, сталі та відважності людей.

— Вони знову прийшли, — тихо сказав Микола.

Євген став поруч.

— Прийшли, але тепер без масок.

— І багато забрали? — ще тихіше запитав Хвильовий.

Євген не відповів одразу.

— Дуже багато. Забирають до сих пір людей. Нищать міста.

— А ви все одно стоїте? — з надією спитав Микола.

— Стоїмо. Іншого вибору в нас нема. За спинами рідні та близькі. За спиною Україна. Ми не маємо права не стояти.

— І б’єте їх? — Микола глянув на нього, наче не очікував позитивної відповідь.

Олександр, який саме підійшов, поправив ремінь автомата.

— Коли дістаємо — б’ємо, — Олександр, який саме підійшов, поправив ремінь автомата. — Ой як вчора підари з островів тікали. Бачили б ви це. Наша авіація відпрацювала на всі сто.

— Авіація? В нас… у вас є власна авіація?

— Так, в нас мільйонна армія, десятки тисяч броньованих машин, підтримка Європи та патрони. У вас не було шансів вистояти проти совєтов. Але ми маємо. І ми б’ємо, й бити будемо. Боляче, сильно.

Олександр перезарядив почищений автомат. Усміхнувся Хвильовому. Впевненість в голові заспокоювала.

Хвильовий знову подивився на Дніпро. Йому пригадалися обличчя, які кілька годин тому ще належали майбутньому. Яловий. Куліш. Курбас. Зеров. Підмогильний.

Він знав тепер, чим закінчилися їхні дороги. Знав про табори, про Соловки, про Сандармох. Знав, що машина, яку він побачив у русі, після його смерті не зупинилася.

Але перед ним стояли двоє українців зі зброєю. Один із них писав оповідання між бойовими завданнями. Інший постійно погладжував автомат. І в їхніх очах був холодний спокій, жодного страху перед могутньою красною загрозою.

Микола раптом опустив голову. Перша сльоза впала на куртку так непомітно, що він сам, здається, її не відчув. Потім друга. Він не закривав обличчя.

— Пробачте, — сказав Євген.

— За що? — Хвильовий похитав головою.

— За те, що показав усе одразу. Для вас це, напевне, надто складно.

— Ні. Я б все одно попросив показати мені все і відразу.

Він витер щоку.

— Я думав, що ми залишимося там. У тридцять третьому. Що нас викреслять, перепишуть, назвуть ким завгодно, а потім забудуть. А вони ще чотири роки вбивали моїх друзів... —Голос урвався. Хвильовий кілька секунд мовчав, поки зміг продовжити. — А тепер я стою в незалежній Україні. І Москва знову лізе сюди. Наче нічого не навчилася.

— Вони, може, й не навчилися. Ми навчилися. — Олександр похмуро усміхнувся. — Пане Миколо, кілька місяців назад наші розпочали довготривалу кампанію по нанесенню ударів дронами по території ерефії. Кілька разів палала і Москва. Ми навчилися їх бити, і це я ще скромно кажу.

Микола подивився на нього. Ці кілька речень вдарили сильніше за всі пояснення. Він заплакав уже не приховуючи сліз. У цьому плачі не було лише горя. Було щось інше, чому він поки не міг знайти назви. Біль за мертвих змішувався з майже нестерпним полегшенням від того, що їх не вдалося забрати із собою в небуття.

Україна була тут. Понівечена. Втомлена. З могилами, зруйнованими будинками, сиренами й війною. Але була. І мала чим відповідати.

Євген відійшов до столу, узяв свій блокнот і повернувся.

— Миколо Григоровичу.

Хвильовий глянув на нього. Євген простягнув блокнот разом із ручкою.

— Напишете щось?

Микола дивився на ручку. Колись перед ним уже лежав предмет, який мав поставити крапку. Тепер у його долоню лягло те, чим можна було почати нове речення. Він сів біля стіни, відкрив чисту сторінку й кілька секунд не рухався. Олександр присів неподалік. Євген не заглядав через плече. Нарешті ручка торкнулася паперу. Микола написав перші слова.