Розділ 4. Розстріляне відродження

Євген спочатку показав йому самого себе. Зайшов в інтернет, ввів кілька слів в гугл. Почекав хвилину. На екрані виникло знайоме обличчя. Нижче — ім’я.

Микола Хвильовий. 1893–1933.

Микола довго дивився на останні цифри.

— Отже, я таки помер, — на диво спокійно вимовив чоловік.

Євген нічого не сказав. Мовчки продовжував дивитися на Хвильового. Той незграбно провів пальцем нижче. Побачив назви творів, фотографії книжкових обкладинок, статті, дослідження.

— Це все... після… тринадцятого травня.

— Частина видань — так.

— Значить, не заборонили назавжди. Значить українська змогла вижити. Не вдалось красному терору її поглинути, асимілювати, як діалект російської.

— Ні. Боротьба продовжувалась й надалі. Ваше діло ніколи не зникало в російському морі багна.

Микола повернув телефон.

— А про Ялового можете показати таке досьє?

Євген завмер.

— Покажіть, будь ласка, я ж розумію, що це буде нескладно.

— Може, не зараз?

— Я сказав: покажіть, — наполягав Микола.

Євген кинув погляд на побратима. Олександр продовжував лежати із заплющеними очима, хоча всі прекрасно розуміли, що він не спить. Євген ввів ім’я та прізвище та виправ потрібне посилання на Вікі.

Микола читав мовчки. Його обличчя майже не змінювалося, лише щелепа стала напруженою.

— Сандармох, — вимовив він. — Що це? Вперше подібне чую.

— Урочище в Карелії. Місце масових розстрілів. Совєтська репресивна машина ніколи не зупинялась. Яловий був розстріляний тридцять сьомого.

Микола віддав телефон, але за мить простягнув руку знову.

— Куліш.

Євген знайшов. Микола прочитав. Повільно Хвильовий дізнався долі всіх близьких людей. І про Курбаса, і про Зерова, і про Підмогильного. Після кожного згаданого прізвища пауза ставала набагато більшою.

Олександр тепер не спав. Він сидів мовчки, дивлячись кудись убік. Ситуація в невеликому підвалі, в прифронтовому Херсоні ставала тяжкою та депресивною. Він дістав із рюкзака енергетик «Нон-Стоп». Роздався звук газованого напою.

Хвильовий більше не просив пояснень. На екрані раз по раз з’являлася та сама дата, ті самі слова, той самий Сандармох. Люди, яких він пам’ятав за столами, у редакціях, на виставах, у суперечках, перетворювалися на короткі біографічні довідки з однаковим останнім рядком.

— Майже всіх... — сказав він. — Вони таки це зробили.

Хвильовий поклав телефон на стіл. Схилив голову.  Кілька хвилин ніхто не говорив. Тишу порушували поодинокі артилерійські прильоти неподалік підвалу. Микола дивився на власні руки.

— Я думав, що арешт Ялового — це початок розстрілу покоління. Але навіть я... навіть я не розумів. Боже, які масштаби.

Він підняв голову. Глянув військовому в очі.

— Ваше покоління отримало назву — Розстріляне відродження, — випередив запитання Євген.

— Розстріляне відродження, — пошепки повторив Микола. — Гарно назвали. Занадто гарно для такого жахливого періоду.

Євген нічого не заперечив. Він дивився на чоловіка не зі своєї епохи, який дізнався надто багато.

— То ми програли? — запитав Хвильовий.

— Я не знаю, чи маю право відповідати за вас. Тим паче, я не розумію, що ви вкладаєте в слово програш.

Погляд Хвильового вимагав конкретики. Він не до кінця розумів всю ситуацію, та продовжував мислити депресивними думками 30-х років. Євген узяв телефон і відкрив електронну бібліотеку. Потім показав фотографії сучасних видань, афіші вистав за Кулішем, матеріали про Курбаса, книжки Підмогильного.

— Ось що я можу сказати. Вони хотіли, щоб вас не було. А я в тридцять два роки сиджу під російським обстрілом у Херсоні й упізнаю вас, бо читав.

Хвильовий мовчав. Він втупився в невеликий екран, що світився в напів темряві підвалу.

— Ваші книжки друкують, — продовжив Євген. — Ваші імена повернули. Про Сандармох знають. Про Голодомор знають. Про те, що робила імперія, совєти знають. Не всі, не завжди достатньо, але це вже не їхня таємниця. КДБ давно не існує, а більшість матеріалів страшних злочинів стали історичною хронікою, тяжкою сторінкою історії України.

— А Україна?

— Перед вами, — махнув рукою Євген.

Хвильовий глянув на стіни укриття.

— Дивне у вас уявлення про переконливу демонстрацію державності.

— Можемо після війни показати красивіше, — Олександр усміхнувся.

І саме тоді Микола тихо засміявся. Сміх тривав недовго. Він урвався так само раптово, як почався. Хвильовий знову подивився на телефон. На екрані залишалася фотографія Миколи Куліша. Микола торкнувся її пальцем.

— Значить боротьба продовжується.

Ніхто не знайшов, що відповісти.