Розділ 3. Два автори під обстрілом

Обстріл тривав недовго, але виходити ніхто не поспішав. Хвильовий уважно розглядав те, як Євген із-за завчасно створеного укриття зробив кілька пострілів. Його здивувало те, наскільки просто, наче прогулянка парком, вони з товаришем доповідали про знищення ворога.

— Ха, в мене ще один. Підар ледь не висадився біля старого Яхт Клубу.

— Та в мене вже троє на рахунку! — похизувався Олександр.

— Дідько, — усміхнувся Євген.

Хвильовий із захватом дивився на людей, які нищили давнього ворога без страху. Ніхто навіть не задумувався про нічні зустрічі з моторошними офіцерами у формі. Військові з синьо-жовтими прапорами випромінювали відвагу та впевненість, яких в Миколи вже не було. Арта підарів затихла, в небі дрони теж перестали літати. Острів Корабел продовжував міцними стінами захищати Херсон він ворога.

Настав вечір. Олександр задрімав, сидячи біля стіни, а Євген дістав невеликий блокнот із загнутими кутами. Поклав його на коліно й почав писати. Хвильовий спостерігав кілька хвилин.

— Рапорт пишете?

— Ні. В нас ці всі речі давно цифровізували, ми не пишемо рапортів на папері. В нас є Армія Плюс.

— Не розумію, про що ви говорите. Значить лист пишете?

— Теж ні. Я зв’язатися з рідними можу за кілька секунд через Сигнал.

Євген підняв голову. Він стримано відповідав на питання чоловіка, адже здогадувався, що той взагалі не має поняття про сучасний світ.

— Оповідання пишу, пане Миколо.

Микола подумав, що не почув.

— Що? — здивувався Хвильовий.

— Пишу новелу, зараз занотовую невелику ідею для стімпанку, — подумав трохи та додав. — Це жанр такий, де світ після науково-технічної революції пішов альтернативним шляхом, і основою всіх винаходів став паровий двигун.

— Зараз пишете, коли тут постійно стріляють та вибухи, — із враженнями уточняв Микола в Євгена.

— А коли ще, як не зараз?

Хвильовий озирнувся на бетонні стіни. Сотні отворів від куль, сміття під чобітьми, брудна металева чашка на підлозі біля газової грілки та кілька пачок армійських галет не могли вкластися в голові Хвильового. Він завжди вважав, що писати треба в максимально комфортних місцях, щоб правильно налаштуватися. Інакше видати соціально важливий твір надзвичайно складно.

— Тут стріляють, — повторив Микола.

— Саме тому й пишу. Кожна мить безцінна.

— Про війну? — Микола посунувся ближче.

— Не завжди. Іноді про дружину та кохання до неї. Іноді взагалі про інші світи. Фентезі, фантастику, горор. Коли кілька годин сидиш і чекаєш наступного завдання, мозку треба кудись подітися.

Хвильовий глянув на блокнот.

— І це читають?

— Дещо читають. Дещо, хотілося б, щоб читали більше.

— Українською?

— Лише українською, —  Євген усміхнувся.

Микола замовк. Потім простягнув руку. Йому стало цікаво, про що пишуть люди, які знаходяться на позиціях, у вирві військових подій.

— Можна?

Євген передав йому блокнот. Хвильовий прочитав кілька рядків. Повільно перегорнув сторінку. Кілька разів покивав головою, щось підкреслив. За стіною щось тріснуло, обвалилось та  гуркотом покотилося вздовж дороги.

— У вас тут герой забагато говорить.

— Уже критикуєте? — усміхнувся Євген.

— Ви ж самі дали мені текст.

— Це правда.

Олександр, не розплющуючи очей, озвався:

— Женю, вітаю. Тебе відредагував Хвильовий.

Євген тихо засміявся. На кілька секунд у підвалі стало майже затишно. Хвильовий повернув блокнот.

— Навіщо вам це? Ви сказали, коли пишете. Та сказали, що це для розвантаження мізків. Не хочу говорити надто зухвало, але таке собі виправдання.

Євген перестав усміхатися.

— Бо люди зникають.

Микола насторожився.

— Як це?

— Учора людина сидить поруч, лається через холодну каву, розповідає про дитину, а завтра її можуть привезти пораненою. Або не привезти. Якщо ми самі не запам’ятаємо, якими були, потім залишаться тільки сухі цифри.

Він постукав пальцем по блокноту.

— Я не хочу, щоб ми перетворилися на цифри. Мене це лякає більше, аніж загибель чи тяжке поранення.

Хвильовий дивився на нього довго.

— Нас теж намагалися перетворити на цифри. Червоні… — притих Хвильовий. — Червоні виродки.

— Кажіть без страху. Союз розвалився, його не існує. Але є паскуда ерефія, яка продовжує, як вони кажуть, велику місію союзу, — трохи подумав Євген та продовжив. — Я чудово знаю, як з вами чинили. Це всім відомо.

— Звідки? — здивовано спитав чоловік.

Євген не відповів одразу. Зі стелі підвалу посипалась чорна земля від чергового прильоту.