Розділ 2. Україна, якої не могло бути

В укритті пахло вологою штукатуркою та дешевою кавою. На дерев’яному столі лежали зарядні пристрої, рації, кілька пачок армійських галетів й телефон із розбитим кутом екрана.

Микола сидів на ящику й дивився на Євгена так, ніби зараз отримає всі відповіді на всі запитання.

— Ще раз, — сказав Микола. — Який зараз рік?

— Дві тисячі двадцять шостий.

— Це дурний жарт? Ви зараз з мене знущаєтесь. Не може цього бути.

— Мені теж не дуже смішно, — відповів Олександр, перевіряючи спорядження. — Особливо з огляду на те, де ми тебе знайшли.

Євген не втручався. Він уже кілька хвилин розглядав незнайомця, і з кожною хвилиною відчуття абсурду ставало сильнішим. Обличчя він знав. Не з фотографій, які переглядають щодня, а з книжок, статей і шкільних портретів, що осідають у пам’яті назавжди.

— Коли заарештували Ялового? — раптом запитав він.

Микола різко повернув голову. Його очі набралися сумом та надією одночасно. В чоловіка спитали те, що стосується Харкова, його життя, і, найголовніше, спитали про те, про що має змогу говорити.

— Звідки ви знаєте?

— Відповідайте на питання. Не варто ускладнювати діалог безглуздими репліками.

— Учора. Або сьогодні вночі, якщо вам потрібна точність. Прийшли радянські виродки, — несподівано Хвильовий завмер, очікуючи зауваження від незнайомців.

Євген повільно видихнув. Олександр нарешті відірвався від спорядження. Погляд побратима казав більше, аніж будь-які слова.

— Женю, тільки не кажи...

— Я поки нічого не кажу. Доки не буду впевнений на сто відсотків, мовчатиму про свої підозри.

Микола насупився. Хоч все навколо дивувало, чоловіка цікавили найбільше два явно військових, і, що найголовніше, які говорили українською мовою.

— Що ви обоє від мене приховуєте?

Євген дістав телефон, відкрив календар і простягнув йому. Микола довго дивився на цифри. Торкнувся скла пальцем. Екран змінився, і він відсмикнув руку.

— Фокус? — здивувався він.

— Ні. Технології, — спокійно відповів Євген.

Євген відкрив карту України.

— Дивіться, — наче знав що в першу чергу треба показати.

Микола нахилився ближче. Спершу його погляд бігав екраном, потім зупинився. Він збільшив карту незграбним рухом, повторивши те, що щойно показав Євген.

— Київ бачу. Він не такий великий. Я не до кінця розумію.

— Столиця України, — усвідомлено мовив Євген.

— Не Харків? — подивився здивовано чоловік військовому в очі.

— Ні.

Микола мовчав.

— Україна... окрема?

— Незалежна держава, — відповів Євген.

Хвильовий підняв на нього очі. Він не розумів до кінця, як йому реагувати. Велика тінь глобального червоного ока не покидала його свідомість. Кожне слово з уст Хвильового вивірене та максимально обережне.

— Від Москви?

Олександр коротко засміявся, але без веселощів.

— Уже тридцять п’ять років. Тільки Москва ніяк не змириться.

Микола знову подивився на карту. Його палець повільно пройшов уздовж кордону.

— А ми де зараз знаходимось?

— Це Херсон, південь України.

— Херсон...

Він наче пробував слово на смак, пригадуючи знайоме місто з іншого часу.

— А чому тут усе розбите?

Євген і Олександр перезирнулися. Цього разу дивне питання від незнайомця не викликало ніякого подиву в чоловіків.

— Бо Росія напала на Україну, — сказав Євген.

— Хто? — Микола підвів голову.

— Росія. Раніше була російською соціальною федеративною республікою в Союзі.

— На Україну? Як це? Україна ж знаходиться під владою Москви.

— Так. Багато-чого змінилося, хочу сказати вам, — мовив Євген.

Десь зовні раптом протяжно завила сирена. Микола здригнувся. Олександр уже натягував шолом. Євген заряджав карабін та розкладав по підсумках магазини з набоями.

— Оце, Миколо Григоровичу, щоб довго не пояснювати.

Через кілька секунд десь далеко прогриміло. Стіни ледве відчутно ворухнулися. Хвильовий сидів нерухомо, наче готовий розпрощатися із життям.

— Значить, вони все-таки прийшли.

Євген сперся плечем об стіну. Акуратно оглянув прибережну зону. Кілька вибухів потривожили старий Дніпро.

— Вони нікуди й не поділися, — намагався візуально охопити периметр Євген.

— І що ви робите? — трохи спантеличено спитав Микола. — Це ж Москва.

Олександр подивився на нього так, ніби питання було дивним.