Розділ 20. Слова, що ріжуть

Дієго ішов швидко, майже летів — легкий, впевнений, із ледь помітною усмішкою на обличчі. Сонце вже хилилось до заходу, але його день тільки починався. Вперше за довгий час у нього було відчуття, що він живе. В голові пульсували думки лише про неї — про Аміру.

Він знав: сьогодні вона скаже те, чого він так чекав. Відчує її тепло, без страху, без сумнівів. Адже тепер вона — тільки його. Вона зробила свій вибір. Він це відчував.

Та коли вона з’явилася перед ним у затіненому внутрішньому дворику, все всередині нього похололо.

Очі Аміри були червоні, повні сліз. Руки тремтіли, губи пересохлі, як пісок у пустелі.

— Аміро?..

Вона зробила кілька кроків, і в її рухах не було тієї м’якості, до якої він звик. Лише біль, вага і розгубленість.

— Я… — вона ковтнула клубок у горлі, — я мусила побачити тебе першою. Не могла сказати це комусь іншому.

Дієго притиснув долоню до її руки, але вона відступила. Його посмішка згасла. Серце завмерло.

— Що сталося?

Вона не одразу відповіла. Її очі застигли десь у далечині, ніби вона намагалася втекти від самої себе.

— Я вагітна, Дієго… — прошепотіла.

Він мовчав. Усе в ньому стиснулось, але ще була надія. Він зробив крок ближче.

Вона знову відвела погляд.

—… Це дитина Хасана.

Тиша розірвала вечір.

Навіть вітер, що грайливо торкався листя, замовк.

— Я не можу з тобою бути. Не зараз. Може, ніколи, — її голос тремтів. — Я не можу покинути Хасана. Він добрий. Він не заслуговує такого.

— А я? — його голос став глухим. — Я заслуговую?

Вона мовчала.

Дієго втупився в неї довгим поглядом. Його очі спалахнули болем, але лице залишалося спокійним.

— Я більше тебе не потурбую, Аміро, — сказав він. — Нехай вам щастить… вам обом.

Він розвернувся і пішов, не озирнувшись. Лише стиснуті кулаки видавали, як важко йому давалося це прощання.

Аміра впала навколішки, сльози капали на пісок.

Її губи шепотіли:

— Прости…