Розділ 3

На дворі вже було темно. Міські ліхтарі повністю захопили своїм світлом простір на вузьких вуличках ринкової площі, але життя у цій частині місця все ще вирувало, незважаючи на середину тижня. Десь недалеко долинали ноти гітари. Вуличні музиканти ані на мить не стомлювалися балувати перехожих своїми піснями до пізнього вечора. На небі хмарилося. Невидимий мішок дощових хмар невблаганно поглинав місто.

Андрій поліз рукою до свого смартфона. На екрані з’явилися перші прозорі краплини. Він підняв голову. Рідкі, прохолодні, вони пролітали над ним, розбиваючись об його обличчя. Потрібно поспішати. Ввівши кінцеву зупинку, він лише невдоволено прицмокнув. З весною до міста приходить не тільки тепла погода, а й всеможливі ремонти. Центр міста переритий, на трамвай надії нема, а останній автобус пішов хвилин десять тому. Доведеться чекати на нічний. Зібрання літ-гуртка закінчилося, і Андрій, стоячи посеред вулиці, чухав потилицю, думаючи над тим, де провести ще дві години. Таксі не варіант. Зараз з центру міста до будь-якого спального району здеруть втридорога. В його голові ще шуборталися залишки алкоголю, випитого на зустрічі, тож він побрів до самої ринкової площі, щоб провести залишок часу в пабі та послухати живої музики, якщо знайдеться.

З голови ніяк не йшла та білявка. Вірніше, її загадковий силует — це все, що він міг розгледіти, сидячи за барною стійкою. Він так і не мав нагоди підійти та познайомитися з нею ближче. Вірніше, мав. І не одну. Часом, ми самі собі створюємо більше уявних перешкод, ніж їх насправді є.

Він споглядав, як вона живо й невимушено спілкується в одному з тих кіл. ЇЇ голос спокійний, впевнений, позбавлений тих ноток тремтіння, які так йому дошкуляли. Він стояв, обпершись об порослий травами паркан, і дивився, як це свято проходить без нього. Втім, йому не звикати. Триматися осторонь, у своєму безпечному куті, це часом найкраща тактика. Але вона... Вартує тільки зробити декілька кроків. І ця усмішка... Потрібно тільки дочекатися відповідного моменту. Не можу ж я так просто вклинитися у чужу розмову.

Вже йдучи дорогою, він картав себе. За свою невпевненість, за боязкість. За те, що дивився, як вона прощається, махаючи усім рукою, і її силует зникає у довгому темному коридорі, а він, немов заворожений, тільки й спромігся на безгузду посмішку, яку вона не помітила.

Чому з усіх недоліків, притаманних людям, саме це випало мені? Саме таким він і памʼятав себе з дитинства. Невпевненим, залежним від чужої думки і боязким перед чужою критикою. Можливо, саме через це він і був відмінником. Не те щоб йому дуже подобалося вчитися, але можливість таким чином самоствердитися та оминути невтішні слова вчителя чи матері. Саме через це він нікому і ніколи до цього часу не показував свої вірші чи короткі твори. Саме через це він дуже і дуже мало писав, тому що вважав, що ідея недостатньо хороша, щоб виштовхнути її на осуд читачів. Хоча це здавалося йому єдиним, що він насправді любить.

Зайшовши до одного з підвальних пабів на ринковій площі, він сів біля розлогої барної стійки. Він пірнув обличчям у свої долоні; його лікті на столі. Провівши пальцями по обличчю, він відчув, як у ніс вдаряє терпкий хмільний аромат. Він приглянувся ближче і помітив, як за баром розливають, немов на німецькому фестивалі, піраміди з кухлів, повних пива. Глибоко вдихнувши, він замовив і собі.

Всередині була жива музика. Музиканти якраз закінчували свій виступ та догравали останні композиції. Вокаліст робив свою роботу на всі сто. Його голос навіть у цьому тісному приміщенні лунав досить і досить подібно до оригіналів. Це був один з тих небагатьох голосів, які були досить милозвучні навіть через мікрофон. "Справжні профі", — подумав про себе Андрій. Вони, мабуть, витратили немало часу, щоб досягти такого рівня зіграності та звучання. Він памʼятав це по собі, коли грав у шкільному оркестрі. Він памʼятав, скільки часу та сил вони витратили, щоб "зігратися", щоб увесь цей хаос перетворити на милозвучну симфонію. Але сьогодні більшість надає перевагу вклади мінімум, а отримай тут і зараз, ніж вклади час і отримай більше пізніше. Хоча це, мабуть, буде в порядку речей для усіх майбутніх поколінь. Моє покоління також отримувало на горіхи від попереднього, переважно за надмірну віддачу свого часу та уваги компʼютерам, смартфонам і всім, що у них є.

Андрій підняв свій скляний погляд на годинник. Рівно дванадцята. На нього нахлинула хвиля меланхолії. Знову кудись потрібно поспішати. Знову бігти, встигнути за тим автобусом, немов за життям, котре відʼїжджає. Вже виходячи з пабу, він не міг не зауважити, як гурт, який щойно подякував усім присутнім, складав свої інструменти. Допивши пиво, Андрій відчув у собі нові сили. Відчув щось нове, щось, що зняло ті уявні бар’єри, які колись існували в його голові. Декілька склянок коктейлю перед тим зробили свою роботу.

— Хлопці, ви круті, — промовив він, проходячи повз них. — А цей голос взагалі відпад. Як ви називаєтеся? Де я можу вас почути?

— Дякуємо, — посміхнувся до нього юнак з довгим, опадаючим на плечі волоссям. — Як це не дивно, назву ми ще не придумали. Сьогодні наш перший пробний концерт разом з новою командою.

— Можеш нас називати дуже просто — ніхто, — обізвався інший, тримаючи барабанні палички в руках. — Якщо наступний виступ так само налажаємо, то вже й назви не потрібно буде придумувати.

— Та ну! — нахмурив брови Андрій. — Ви грали круто! Я сам музичну закінчив, вуха трохи треновані, але ви ж знаєте, як це є. Всі ваші партаки почують тільки такі самі, як ви. Для більшості з тут присутніх ви грали бездоганно, та й для мене теж.

— Можливо, — скривився хлопець з довгим волоссям. — Але так чи інакше нам ще треба працювати і працювати. Але як там не було, якщо бажаєш нас почути, то ми будемо грати на цьому ж місці цієї суботи.

— Дякую, обовʼязково прийду.

Андрій вже попрямував до виходу, аж тут йому дещо спало на думку.

— А, до речі, непогана і досить креативна назва вийшла б, — випалив він, стоячи на сходах.