Розділ 2

— Чому так довго тягнув?

— Сам не знаю, — Андрій на секунду задумався. — Можливо, завжди вважав свою творчість недостатньо хорошою, щоб кому-небудь її показувати.

— Що ж змінилося цього разу? — Стахевич втупився у нього поглядом з-під лоба.

— Мені… Як би це сказати… Дехто підказав мені, що вони таки достатньо хороші для вечора, як оцей.

— Тобто, хтось таки читав твої вірші?

— Ну не те що б… Розумієте… Просто позичив книгу одній знайомій… А там був шмат паперу, а на ньому був цей вірш…

— Хммм, — Стахевич скуйовдив свою борідку, — раптовості не раптові. Хоча, хтозна, чи це була раптовість? Твій вірш дійсно хороший, досить-таки хороший, а все знаєш чому?

— Чому?

— Тому що в ньому відчуваються справжні емоції. Те, що ти зробив, друже, — так це вдихнув життя поміж рядками. О ні, це не надумані відчуття. Це справжнє. Я чув це у кожному рядку, коли ти зачитував, незважаючи на твій наляканий голос. І знаєш що? Це дуже і дуже добре!

Стахевич нахилився до нього. Його лікоть обперся об барну стійку, а інша рука, стиснута в кулак, мов на підтвердження власних слів, показувала йому усю силу слів.

— Ти ніколи не зможеш досягти вершин у цьому ремеслі, якщо будеш видавлювати із себе рими. Щирість, на відміну від штучності, завжди буде торкатися чийогось серця. Не думай, що читачі — це дУрні. О ні, друже. Читач або одразу пройметься твоїми словами, або ж забуде про них наступного дня. Те, що надовго засідає в голові, — це вміння процідити ці емоції через себе та вилити їх у милозвучні рими.

Андрій підтакував рухами голови та всмоктував цю цінну інформацію як губка. Він був приємно вражений цими словами. Почути похвалу від свого кумира — це було щось нездійснено далеке для нього. Він не очікував нічого незвичайного від цього вечора, але почувши ці слова підтримки, йому зробилося неабияк приємно. "Сам Стахевич заценив мій вірш", — промайнуло у нього в голові. Здуріти просто.

— Тобто виходить, що ти тут завдяки своїй подрузі, чи правильніше сказати, дівчині? — Стахевич витягнув Андрія з роздумів.

— Ем… Там не все так просто.

— Дай вгадаю: вірш сподобався, а ти ні? — посміхнувся Стахевич.

— Якраз таки навпаки.

— О-о-о, друже. Та ти ще той ловелас, ха-ха-ха!

Цього разу сміх був щирий та голосний. Його борідка, та дещо

— Та ні, ви не так зрозуміли, — той листок, на якому я записав вірш, слугував мені за закладку. Одного вечора я довго не міг заснути, а тому взявся почитати. І тут розумієте… Як це сказати? На мене щось нахлинуло. Слова самі стрибали з місця на місце у моїй голові — я тільки простягнувся за ручкою та впорядкував їх на папері. От і все.

— Це те, що я тобі казав, друже. Чиста невимучена поезія. Але не вводь себе в оману. Таке трапляється досить рідко, хоча з часом цього можна навчитися. Так, а що там дівчина?

Андрій зрозумів, що Стахевич таки не відступить.

— Пишучи ці рядки, я думав тоді про іншу.

— Ну ти і попав, друже, — Стахевич на підтвердження цієї серйозно-абсурдної ситуації, ляснув себе по коліні та зайнявся сміхом.

Андрієві дуже сподобався його кумир. Незважаючи на усі свої досягнення, він залишився "своїм хлопцем". Його присутність не пригнічувала тебе, а навпаки, наповнювала відчуттям дружності та затишку. Це був той тип особистості, з яким хотілося проводити час та просто бути поруч.

Поки вони вели свою дискусію, перед мікрофоном виступило чимало авторів. Зараз же слово передали молодій дівчині, чиє імʼя Андрій не почув. Це була невисокого зросту блондинка з прямим, спадаючим на плечі волоссям. Саме під таким кутом, Андрій міг розглядати її, тому як при такому освітлені та сидячи за барною стійкою, він споглядав тільки на силует. Стахевич підштовхнув його ліктем.

— Варто послухати.

— Ви її вже чули?

— Так, десь пів року тому у Києві. Я тоді їй сказав те саме, що і тобі, — Стахевич загадково посміхнувся. — Тоді вона була подаючим надії початківцем. Хочу послухати, чи щось змінилося.

Ці слова ще більше заінтригували Андрія. Значить, вона дійсно варта уваги. Він мимоволі усвідомив собі, що через розмову зі Стахевичем пропустив багато інших авторів. Від цієї думки йому стало трохи не по собі.

— Вибачте, що вас тут відволік, — почав він, — через мене ви теж не послухали багатьох сьогодні.

— Забий, — відмахнувся той рукою, — я бачив списки та вже чув їхні вірші. А от тобі рекомендую послухати запис, коли його викладуть в інтернет. А зараз т-с-с-с, вона починає.

До Андрія долинув легкий, неначе весняний вітерець, голос. Він прикував його увагу своєю милозвучністю, йдучи парою з неперевершеною лірикою. Чогось подібного він не відчував вже давно, коли автор так гармонійно поєднав ці дві властивості.

Життя - ріка, потік невпинний,

У кожного тече своя,

Когось підносячи на хвилях,

Безмежний простір відкрива.

А іншого у лютім і невблаганнім штормі,

Шубортає по берегах,

І виплюне на землю милу,

Ледь живого, зі слізьми на очах.

Життя - війна, розбиті долі,

Затерті, знищенні серця,

Так вже закладено в природі,

Що тіні правлять без кінця.

Життя - любов, натхнений подих,

Обрій нової весни,

Розквітне знову й знову,

Немов світанок після тьми.

Життя — дорога поміж бурі,

Лети! Не озирайся на пітьму,

Самі собі ми креслим тюрми,

Чи то вві сні, чи на яву.

— Непогано, але вона може краще, — озвався Стахевич під гул оплесків.

Увесь цей час він мовчки кивав головою під рими, так, ніби намагався їх зловити та перетравити кожну.

— Ну, все, друже, мені пора, — промовив він, підводячись. — Ах, ледь не забув сказати. Пиши якомога більше, навіть лайно.

— Тобто? — Андрій не міг миттєво зіставити з попередньою порадою.

— Так само, як вона, — він тицьнув пальцем у дівчину, яка віддавала мікрофон ведучому. — Її перші вірші були кращими. Зараз же відчувається, що слова трохи насильно вставлені. Це нормальний процес. Через нього потрібно пройти. Не маю часу пояснювати, просто пиши. Памʼятай, ти не завжди зможеш полягати на емоції. Це добре, що в тебе вийшло одного разу, але якщо постійно будеш покладатися на ці відчуття, так ніколи не зрушиш далі. Не топчися на місці, друже — пиши, навіть якщо виходить лайно.