Розділ 1

Мабуть, у кожного в житті настає момент, коли можна провести чітку лінію, яка ділить прожите на умовне "до" та "після". Ця лінія не виникає нізвідки. Кажуть, важкі часи створюють сильних людей. Можливо. Але якщо добре задуматися, то виходить, що вони були змушені такими стати. Що несправедливе життя заточує характер краще за будь-які знання, за будь-які досягнення. Вимушені. Не з власної волі. А й дісно. Хто б хотів, при здоровому глузді, робити, як співалося у відомій пісні, свій світ трішки холоднішим?

Для Андрія Степка, молодого хлопця, студента політехніки, цей день настав сьогодні. А точніше, у вівторок, 25 травня, коли він в кінці кінців насмілився прийти на авторський вечір.

Прохолодний вітер приносив з собою аромати щойно розквітлих дерев та квітів. Тих останніх тут було вдосталь, оскільки ними був засаджений увесь внутрішній дворик.

Серед присутніх були переважно студенти молодших курсів, а також декілька постійних учасників, як їх називали, "вже-декілька-років-як-закінчив". Організаторами цього дійства були представники одного з місцевих видань, які своїми нестандартними методами намагалися знайти свіжий погляд для своїх читачів, але, як потім виявилося, після декількох таких зустрічей вони відмовилися від цього задуму. Але такий формат настільки сподобався молоді, що вони почали збиратися самостійно. Майже.

Андрій майже привселюдно кусав нігті. Він стояв, спершись об паркан, одна рука в кишені, дещо стиснувши губи, і лиш водив очима з боку в бік. Він споглядав, як присутні збиваються у імпровізовані кола, щось розповідають, сміються, переходять до інших і просто гарно проводять час. Він усвідомлював, що далеко на таке не здатен. Отби і йому стільки впевненості, щоб так вільно розмовляти з незнайомцями. Чи цьому вчать на якихось курсах? Як таке взагалі можливо? Про що говорити? Як?

Мимоволі, будучи свідком, він чув, що темою обговорення номер один був сам Любомир Стахевич, автор найбільш відомої збірки віршів за останні роки “Люби або помри”. Його навіть запрошували на “плюси” продекламувати свої нові твори, а видавці напряму називають його проривом. За часів незалежної України ще ніхто не мав таких тиражів, як він.

Уся проблема полягала в тому, що в одному з цих кіл стояв саме він. Андрія гнітила сама думка про те, що Стахевич почує його вірші. А що, як йому не сподобатися? Що як скаже, що нічого гіршого не чув у своєму житті? Що, як у нього насправді немає ніякого таланту, а все це лишень плід його уяви та намагання видати надумане за реальне. Від цих роздумів його голова налилася неприємним болем, а легені немовби склеїлися докупи, заважаючи диханню.

— Привіт, ти Андрій Степко, так? — чийсь голос витягнув його немовби з того світу. — Ти на сьогодні записаний до мікрофона, правильно?

Андрій кивнув на знак згоди.

— Я Денис. Я сьогодні тут за все відповідаю. Дивись, ми викликаємо учасників по черзі. Як почуєш своє прізвище та імʼя — піднімеш руку. Тобі передадуть мікрофон. Ти ж тут перший раз виступаєш, так? Не переживай, на середину кола виходити не потрібно. Можеш залишитися на своєму місці. Лишень сьогодні у нас трохи аврал, а всьому винен той приємний пан із борідкою, — він невимушено кивнув у сторону Стахевича, — а тому маю прохання: підвестися, коли тобі передадуть мікрофон. Ми здебільшого робимо це сидячи, але оскільки сьогодні тут ніде яблуку впасти, ми вирішили, що слухачам буде комфортніше, якщо декламатор виступатиме стоячи. Добре?

Андрій ледь-ледь встигав сприймати слова, і все, на що він був спроможний на той момент, — це тільки кивнути головою та невнятне “так”.

— Не переживай, — посміхнувся Денис, — все буде в порядку. Тут ще нікого не освистували й не вбивали. Тутешня публіка приязна до новачків. Підійди до бару, покажи бейдж декламатора і дістанеш один коктейль за рахунок закладу. Зі свого досвіду кажу: так, на початку легше. Лиш дивись, не переборщи, — сказав він зі сміхом. — Ну все, мушу бігти. І не забудь підвестися, домовились?

Він дійсно виглядає забіганим, а людей тільки прибувало і прибувало, а початок дійства вже був не за горами. Найбільш бувалі учасники вже почали займати місця. Зазвичай присутні розсідалися по колу, будучи таким чином максимально зануреними у атмосферу. Але оскільки кількість відвідувачів сьогодні була чи не у три рази більшою, організаторам довелося зробити декілька кіл, щоб усі присутні змогли повністю поміститися.

"Це мій перший виступ, та ще й перед таким натовпом", — подумав про себе Андрій. Реєструючись декламатором ще два місяці тому, він аж ніяк не очікував побачити сьогодні стільки слухачів, а тим більше самого Стахевича.

"Можливо, Денис і правий. Треба заспокоїти нерви та взяти щось у барі." Протискаючись крізь численний натовп, його плече попереду, він став у чергу за барною стійкою.

— Привіт, що для тебе? — запитав бармен, протираючи руки рушником.

— Навіть не знаю, — опустивши руки, провадив Андрій. — Щось легке, заспокійливе.

— Ну, друже, це тобі через дорогу до аптеки — там Корвалол можуть запропонувати.

Піднявши запалі очі, ледь скрививши губу, Андрій дав зрозуміти, що йому зараз не до жартів.

— Зрозумів. Перший раз читатимеш?

Андрій ледь помітно кивнув головою.

— З радістю б, друже, тебе почастував чимось крутим, але, як бачиш, у нас сьогодні аврал, — бармен вказав на чергу і заходився набирати кубики льоду до шклянки, доливаючи алкоголь. — Тому ось тобі джин з тоніком. Можна рахувати, що на травах джин роблять з ялівцю. Що для тебе? — він звернувся вже до наступного.

— А бейджик? Відмітку поставиш?

— Ха-ха, який чесний, рахуй, що це за рахунок закладу, прийдеш ще по склянку після виступу, тоді відмічу.

Андрій намагався заспокоїти долоні. Здавалося, що вони жили власним життям, породжуючи раз за разом нову хвилю бульбашок у склянці. Вони вигравали всередині і, піднімаючись догори, розбивалися, завершуючи свою коротку подорож. Він торкнувся губами. Терпко-солодкий смак змусив його скривитися.