Пролог

Гостре світло від лампи різало в очі. Воно дратувало його. Дратувало завжди, коли це єдине і незграбне джерело світла раптово вмикалося і змушувало чекати його довгі і нестерпні хвилини, аж почуються перші кроки. Аж поки не зариплять старі завіси, а у дверях не з’явиться та постать, котра знову буде доводити його до сказу.

Та вічна темнота перестала викликати відчуття паніки вже довгі місяці тому. Чи то місяці? Чи роки? Він не міг відповісти на ці питання навіть собі. А й навіщо? Кому б хотілося вирватися з цього невеличкого світу, за стінами якого шаленіють ті нестерпні голоси? Вони знову нагадуватимуть йому про "те". Вони знову будуть твердити, ким він є насправді, так само, як і той чоловік, котрий приходив зі світлом.

Цей його світ був зітканий немов з невидимого барʼєру, котрий не пропускав не тільки звуки, а й самі думки. Його думки. Він почувався немов в утробі матері, тільки замість її серцебиття були самотні краплі, котрі раз за разом спадали з обдертої стелі.

Кап-кап-кап.

Цей дивний ритм заспокоював його. Він зосереджувався на ньому і полинав у свою меланхолію. Він був у своїх світах, у своїй уяві. Міг годинами подорожувати там, де світ належав лише йому. Там він міг бути ким завгодно. Там він міг робити все, що завгодно. Там він міг стирати будь-які спогади. Будь-які вчинки могли бути… повернуті.

Він тримав очі замкненими і лише скрутився на ліжку. Підкуливши ноги, він закрився рукою від нещадного світла, а його тіло раз за разом хиталося, турбуючи іржаві пружини під матрасом. У відповідь вони невдячно скрипіли, виграючи свою дивну мелодію.

— Чи сьогодні той день?

Він здригнувся. У кімнаті запала тиша. Його тіло перестало хитатися, натомість він відчув, як знову тисне у грудях. Він підвівся. Він знав, що бувало, якщо не підведешся. Ще мить — і йому доведеться розплющити очі. Делікатно, щоб не осліпнути, закриваючись від нього пальцями рук. Тонка цятка світла потрапила на зіницю і змусила його скривитися.

Ще раз. Я зможу, я витримаю… Якщо не відкрию, вони знову залишать його увімкненим на цілий тиждень! Ще мить, і він дивився вологими очима на свій розмитий маленький світ і прагнув вберегти його за будь-яку ціну.

Враз у кімнаті почувся шурхіт, наче щось волокли по землі. Він дивився на це обличчя, на це худорляве й видовжене, мов у справжнього аристократа, обличчя, котре знову прийшло завдавати йому болю.

Той чоловік сидів на стільці, який щойно приволік. На обернутій вперед спинці він розклав свої довгі руки, немов школяр за партою. Його різні очі — одне блакитне, інше зелене — втупилися своїм пронизливим поглядом, немов торкаючись самого єства. Довге звивисте волосся кольору темної ночі спадало по обидві сторони голови, немов пружина.

— Чи сьогодні той день, коли ти приймеш себе?

Цей голос завдавав йому більше болю, аніж будь-які фізичні тортури. Здавалося б, він здатен витримати будь-що на світі, тільки не його.

Чоловік на стільці скривився.

— Отже… Повторимо? Скажи мені, хто ти?

Знову ці питання. Він знову починає все спочатку…

— Андрій… Мене звати Андрій.

— Це всього-навсього імʼя. Воно нічого не каже про тебе. Воно навіть не знає тебе.

— Мене так назвали мене… Не я...

— А як ти називаєш себе?

— Я... Я... ніхто... Я ніхто!

— Ніхто… Хм-м-м. Так не буває. Ти мав бути кимось, правда ж? Ким ти був перед тим?

Відповідь завмерла на півдорозі. Він кивав головою верх-вниз, а пальці рук до болю масували старі джинси на стегнах. Знову це світло... Знову ці питання… Все, чого він бажав у цю мить, так це щоб ці двері зачинилися і цей незносний чоловік зник за ними назавжди.

— Ти памʼятаєш її?

— Я не памʼятаю нікого… Я ніхто...

— Ти памʼятаєш, що вона з тобою зробила? Ти памʼятаєш, через що тобі довелося пройти?

— Ні… Ні!

— Ти памʼятаєш, що опинився тут саме через неї? Вона одна, і її покровителі вирішили твою долю за тебе… Використали тебе без твого відома!

Зуби впʼялися у нижню губу. Чому він знову її згадує? Чому? Тут так добре без нього. Без світла, без спогадів. Без відчуття вини. Без докорів сумління. Навіщо він знову змушує мене через це проходити?

— Ні... Вона тут ні до чого. Її змусили! Її просто змусили.

Чоловік з різними очима посміхнувся.

— Змусили, кажеш? Ні… Так не буває… Вона сама тебе обрала! Вона хотіла цього! Сама!

— Ні… Ні… Перестань.... Навіщо це все? Навіщо?

— Ти знаєш відповідь, — його різні очі немов блиснули, — просто зізнайся. Зізнайся собі. Прийми себе. Себе нового. Себе народженого заново! Вийди з кокону. Народися! Народися на цей світ знову!

Андрій зіщулив очі так, що увесь світ перед ним розтягнувся. Він кинувся обличчям у свої долоні. Міцна та густа борода лоскотала йому шкіру. Прийняти себе... Знову і знову те саме. Як він може прийняти себе? Як після всього того, що він накоїв, він може себе прийняти?

— Я не можу... Не можу...

— Перестань собі брехати, — звучав той злощасний голос, — прийми себе. Скажи це! Зізнайся у тому, що ти зробив! У твоєму вчинку немає нічого поганого чи хорошого. Це всього-навсього відбиток. Відбиток на твоїй душі. Це частина тебе, тож прийми її, як ти приймаєш своє тіло. Зізнайся!

Його груди стиснулися. Долоні відчули теплу вологу, котра, стікаючи з них, накрапала на холодну бетонну підлогу. Він майже захлинався. Його хрипи, важкі і продовгуваті, немов щось блокувало йому подих, немов це були останні ковтки повітря.

— Твої пальці все ще памʼятають тепло тієї шкіри? Памʼятають, як вони стиснулися, мов лещата? Памʼятають ті судороги, коли не змогли випростуватися?

Якщо я зізнаюся... Він піде... Він має піти... Він залишить мене в спокої.

— Досить! Перестань!

Кімнатою рознісся крик. Грубі бетонні стіни підвалу поглинули та відбили його назад. Андрій відчув, як власний крик врізається йому у вуха.

— Так… — почав він шепотом, його тіло хиталося, — я це зробив… Я це зробив…