18

ЧАСТИНА ДРУГА

Вона із тих, для кого пишуть рими,

Як йдуть шляхи ген, без упину,

І бродять по шумних містах

Й лишають попіл на вустах

Вона із тих, хто йде до Сонця,

Зраненьку, з чистого віконця,

Її, тендітну, споглядати,

Щоб своє серце турбувати

О так! Ховайтеся сердешні!

Її любов, мов плід черешні,

Солодка, як казкова нота,

Та в ній — і радість, і скорбота.

Вона цвіте — і ранить тінню,

П’янить на мить, пече сумлінням,

Хто доторкнеться — не втече,

Вона сама тебе зрече.

Вона покине твої гори,

Вона втече під свої нори,

І марно! Марно там її шукати,

Своє кохання дарувати,

Згориш, так як і всі до тебе,

На мить згадай лише про себе,

Про серця жар і теплоту,

Котрі плекав ти на вітру,

Щоб не згасло серце інше,

Котре здавалося безгрішне,

Котре надію тобі дало,

А потім зникло… і забрало

І ту надію, і ту волю,

Котра дарована тобою,

Десь загубилася з кінцями,

Як і любов… котра жила між нами.

— Це було неймовірно! Прекрасно і навіть трохи похмуро! Оплески для пана Андрія!

Дзвінкий голос у мікрофоні прорізав теплий вечір. У повітрі витала весна. Прохолодний вітер приносив з собою аромати щойно розквітлих дерев та квітів. Тих останніх тут було вдосталь, оскільки ним був засаджений увесь внутрішній дворик. Саме у цьому місці, у вівторок 25 травня, проводилися щомісячне зібрання, так звані авторські вечори, де молоді автори могли представити для публіки свої вірші чи короткі есе.

Віктор помітно нервував. Сьогодні на зібрання був запрошений сам Андрій Степко, автор двох бестселерів та безлічі поетичних збірок, котрі знаходили відгук навіть у найчерствіших серцях. І тільки що, цьому було підтвердження. Постійний гість безлічі літературних подкастів. За часів незалежної України, ще ніхто не мав такі тиражі як він. Останнім, хто хоча б на дещицю наблизився до нього був Любомир Стахевич, але як то кажуть свіжа кров взяла своє. Віктора гнітила сама думка про те, що Степко почує його вірші. А що як йому не сподобається? Що як скаже, що нічого гіршого не чув у своєму житті? Що, як у нього насправді немає нікого таланту, а все це лиш плід його уяви та намагання видати надумане за реальне. Від цих роздумів його голова налилася неприємним болем, а легені немовби склеїлися докупи, заважаючи нормальному процесу дихання.

Його то вірші дійсно круті. Скільки сили, скільки запалу, скільки емоцій. Це прям відчувається крізь слова. Не знаю, як таке взагалі можна написати. Він, мабуть, пережив багато чого у своєму житті... Можливо, мені вдасться сьогодні поговорити з ним. Можливо, він дасть мені якусь пораду... Звісно все залежить від того, чи сподобаються йому мої вірші.

Декламатори виходили один за одним, вимовляючи свої римовані слова до глядачів, котрі, ніби по давньому звичаю, розсілися півколом. Андрій сидів на кріслі біля барної стійки. Повернувшись до неї спиною, він раз-за-разом аплодував учасникам і щось щось бурмотав собі під ніс, після кожного виступу. В руках у нього була склянка, наповнена прозорою рідиною.

— Добридень вам, вибачте... що відволікаю, — почулося з боку.

Андрій кинув байдужий погляд того, хто порушив його спокій.

— Мене звати Віктор... Я сьогодні... Буду теж... Читати свої вірші. Вибачте я дещо нервуюся.

— Перший раз?

— Т-так. Перший раз.

— Дай вгадаю. Перший раз, хтось почує твої вірші, так?

— Т-так, а звідки ви знали?

— Нізвідки, — байдуже мовив Андрій.

На секунду запала дещо неприємна павза. Віктор відчув як наче саме повітря натягнуло невидимі струни. Андрій так само мовчки втупився у одного з декламаторів, наче не помічаючи свого співрозмовника.

— Вибачте, якщо не вчасно, але... В загалом я підійшов зараз, тому що після виступів до вас не підступитися.

— Мгм, — буркотнув Андрій.

— Але якщо у вас не має зараз часу, я можливо... підійду пізніше?

— Тобто ти тут не вперше. Знаєш, що і як працює. Якщо занадто переймаєшся — попроси бармена, він тобі чогось наллє, так буде простіше. Якщо не пʼєш алкоголю чи тобі немає вісімнадцяти, зберися з думками і перестань рюмсати. Ніхто тебе тут помідорами не закидає. А тепер не заважай слухати, інші також хочуть уваги.

Віктор на мить зашарівся. Андрій навіть не дивився в його сторону. Наче говорив до якогось безформного духа, потягуючи рідину зі склянки. Марно намагаючись зібратися з думками, він відійшов до іншого кінця барної стійки, де та невидима напруженість, вкінці кінців відчувалася не такою натягнутою.

— Що, не такої відповіді очікував?

Віктор підвів очі. Напроти нього, за барною стійкою стояв старший чоловік. На поясі у нього звисав чорний рушник, а сам він був досить пристойно вбраний, як на бармена. Біла сорочка, котра рясно виділялася на фоні темного халата, акуратна зачіска та низький голос в домішку з приємною зовнішністю. Здавалося, що він народжений для великих сцен, а не для цього місця.