17. Інтерлюдія

— Аню, ходи сюди дитино! — гукала з відкритого порогу бабуся.

— Вже біжу!

— Ходи, ходи, дитино, — вона поклала руку, Ані на плече, як та тільки наблизилася, — сьогодні будемо мати гостей.

— Гостей?

— Так, памʼятаєш, я тобі казала. Прийдуть мої давні знайомі, — вона наче замʼялася на секунду, — ті, хто має силу. Такі як ми, дитино.

— Так? — Вона затамувала подих, неначе в очікуванні подарунка, — і мама теж буде?

— І мама теж, — тихим, приглушеним голосом відповіла бабуся, — а тепер ходімо, нам потрібно приготуватися. Це неабиякі гості. Перед їхнім приходом, потрібно багато чого встигнути.

Вони переступили поріг, і холодне повітря хати обвилося теплом печі. Усередині було скромно, але затишно: білі, побілені вапном стіни, по кутах темні від диму смуги — сліди багатьох зим. Площа кімнати була невелика, завжди здавалась більшою через низькі балки стелі, по яких ще виднілися старі солом'яні підстилки і мотузки з сушеними травами.

В центрі — низький дубовий стіл із витертими кутами, навколо нього лави, на яких лежали накручені вовняні пледи та подушки з домотканих тканин. На стіні над столом висіла ікона, обрамлена вишитим рушником, поруч — керамічний глечик із ложками та дерев'яний кухоль. Світло падало крізь маленькі віконця з товстого скла, та на вечірні приготування вже чекала олійна лампа: її темний скляний абажур стояв на лавах, готовий до запалення.

Піч-лежанка займала цілу стіну: масивна, білосніжна, з гладкими округлими краями, верх якої влітку служив для сушіння білизни, а взимку — теплим ложем для сну. На її боках — чорні плями сажі й витерті місця від кочерги. На полиці біля печі стояли глиняні горщики різного розміру, емальований чайник і миски, і кожен з них мав тонке відколене місце, що свідчило про те, як довго вони служили родині.

Повітря було насичене запахами: жита і випічки, диму і пряного від трав. Десь у кутку блукав тонкий запах воску від недопаленої свічки й трохи солодкуватий запах домашнього сирого молока в глиняному глечику. Коли бабуся крокувала кімнатою, її сорочка шелестіла по лаві, і такий звук здався Ані дуже знайомим і заспокійливим.

Серед цього простору, що скидалося більше на початок попереднього століття, була і крихта сучасності. На підвіконні стояло радіо, на котре припадали дещо вицвілі фіранки. Це був наче звʼязок із зовнішнім світом, те, що повертало Аню до сучасності.

— Принеси, будь ласка, он той оберемок трав, — бабуся вказала пальцем на комору, — щось тобі покажу.

Легкою ходою дитини, Аня, слухняно стягнула з полиці, туго звʼязаний пучок лісових трав і понесла його бабусі.

— Поклади ось тут, дякую.

З цими словами вона почала сортувати трави, розкладаючи їх на деревʼяному столі.

— Повторимо ще раз? Памʼятаєш що це?

— Це полин гіркий.

— Добре. Які в нього властивості?

— М-м-м... Відвари з полину добре діють на травлення. На важкість у шлунку. Бабусю, а що таке ця важкість?

— Хах, — посміхнулася бабуся через свої рідкі зуби, — ти ще занадто маленька, щоб відчувати таке.

Аня лишень мовчки кивнула головою.

— А від чого він нас ще захищає? — продовжила бабуся.

— Від нічних щезників, що крадуть наші сни.

— Вони не крадуть сни, а тільки живляться ними.

— А, так, вибач, забула.

— А що ось це таке? — бабуся показала на наступний пучок трав з жовтавими квітками.

— Це звіробій! Його добре пити при застуді або як крем для загоєння ран.

— Дуже добре, а захищає від чого?

— Ві-і-і-і-д... Темряви. Від темних думок та намірів. Його квіти немов "виганяють темряву світлом”.

— Молодчинка, дуже добре. Наступне.

— Фу-у, це ж просто часник. Бе!

— Ні-ні, дитино, — бабуся засміялася, притиснувши до грудей пучок часнику, — він не тільки для борщу. Подивись, — вона підвелася й торкнулася мотузки над дверима, де висів засушений часник разом зі стрічками та маленькою підковою. — Часник відлякує те, що ходить незвано: злі духи, нечиста сила і просто лихі наміри. Ми його не їмо лише для смаку, а й для охорони дому.

— Бе, і хто ж його може їсти, коли він навіть нечисть відлякує своїм запахом? — стояла на своєму Аня.

— Нічого, нічого. А ось це що?

— М’ята польова - від головного болю або ж для заспокоєння і доброго сну. А захищає від наведення оману, від ілюзій, що випускає темрява.

— Гарно, дитино, гарно, далі?

— Ці два останні - це рута та чебрець. Руту пити потрібно обережно, вона може бути отруйна, з неї роблять компреси для зняття болі, а от чебрець можна пити для застуди.

— І це все? — Бабуся подивилася прискіпливим оком, — а якщо їх поєднати?

— Якщо витягнути з них олійку, змішати, трохи спирту і дати настоятись у прохолодному місці, тоді можна вживати як сильний антисептик або ж у більш масляному вигляді безпосередньо на рану, щоб уникнути зараження.

— Дуже добре, молодець.

— Хм-м-м, а це що? Ніколи такого не бачила, — Аня вказала на невеличке стебельце з вогняною квіткою на горі, котре заховалося під рештою.

— А це, дитино, тобі ще належить дізнатися.

— Бабусю, а навіщо це мені все знати?

— Ти про що?

— Ну про оці всі трави та що ними можна лікувати.

— Ну як це нащо? Га?

— Зараз же все необхідне продається в аптеці. Тільки сказати що болить і пані у білому халаті дасть все необхідне. І мазь з приємним запахом і сироп, від якого не тхне спиртом.

Бабуся окинула свою внучку старечим поглядом, котрий бачив багато бід та радостей за своє життя. Світ змінився... Коли вона була маленькою і сама лиш пізнавала цей світ трав та їх особливостей, у неї ніколи не виникало такого питання. У той час, люди з невеличких віддалених сіл, могли покладатися тільки на себе. Ніяких тобі аптек чи готових напарів. До міста їздили рідко і то упряжками з коней. Не кожен міг собі дозволити. А у дощові дні, коли дороги перетворювалися на суцільні пагорби з багнюки, а у сніжні хуртовини, коли снігу випадало більше ніж зазвичай, то можна забути про будь-яку їзду. Як важко робити усе літо, готуючись до осені і зими. Як зустрічати весну і перші теплі промінчики сонця. Раніше і дійсно, усе було по-інакшому. Село вміє виживати, а місто жити.