16

— Ого! Це і є та статуя про яку ти казав?

Важко дихаючи, Марта споглядала видовищну картину. На самій вершині, де небо, здавалося, можна торкнутися рукою, височіла вона — кам’яна берегиня гір. Її постамент нагадував стародавній курган, складений з тисяч грубих, обвітрених уламків скелі, що їх принесли сюди паломники. Статуя Діви Марії стояла спокійно і велично, тримаючи в руках омофор, ніби накриваючи ним світ унизу від негод і бід. Над її головою, немов каркас небесного храму, здіймалися металеві рейки, що сходилися у вістрі з хрестом. Синьо-жовті стяги, прив’язані до цих опор, тріпотіли на шаленому вітрі, нагадуючи крила, що намагаються підняти цю кам’яну молитву ще вище до хмар.

— Ага, саме про цю, — почулося позаду, — а подивіться який краєвид!

Уся група важко ступала по невеликих камʼяних брилах, котрі були розкидані по всьому верхівʼю гори Хомяк. Повітря тут здавалося зовсім іншим. Не таким як у низині. Воно майже не передавало запахів, а від того виникав невеличкий дисонанс, оскільки куди не глянь, увесь простір під ногами був покритий густими недоторканими лісами. Немов сама земля дихала крізь них. Увесь простір заповнився зеленими схилами та підйомами і так аж до горизонту, де туман огортав решту світу.

— А отам - гора Синяк! — Вадим тицьнув пальцем на іншу вершину, котра немов невеличкий масив, височіла в кінці розлогого хребта.

— Дякую, але я пас, — переводячи подих промовила Марта, — нам синяків і вчора вистачило. Добре хоч намети були розкладені, так би ночували під зірками.

— Зате ближче до природи! — підходячи відповів Сашко.

— От для мене загадка, як ви взагалі дихаєте після вчорашнього?

— В горах повітря інше, — озвався Вадим, — цілюще я б сказав.

Андрій з Анею підіймалися останніми. Майже всю дорогу до верхівʼя вони трималися поруч, а Андрій, як це заведено, усіляко намагався допомагати. Навіть тут, ступаючи по зарослих мохом брилах, він не відпускав тендітної руки, підтримуючи рівновагу.

— Яка краса! — Промовила Аня, як тільки вони зупинилися, вдивляючись у безкраю далечінь. На її обличчі виступила щира невимушена посмішка, така, котра виникає мимоволі.

Андрій взяв її долоню. Тихо, але вже не так боязливо, неначе питаючи дозволу. Цього разу, він дозволив собі бути сміливішим, проявити ініціативу. Вони зустрілися поглядами. У її зіницях він побачив відбиток вершини світу - зелені очі відбивали зелено-блакитний горизонт. Там було ще щось. У тих двох невеличких світах, він знайшов частинку себе. Незначний клаптик, за котрий чіплялася уся його надія. Але він був. І з кожним днем, проростав, немов кволе стебло з-під землі - потрохи, але впевнено.

Він прагнув закарбувати цей момент у своїй памʼяті. Він був особливий. Ні, не тим, що вони споглядають велич природи. Не тим, що вони проробили увесь цей шлях, і дістали нагороду. Цей момент відчувався по-інакшому з іншої причини. Андрій тримав за руку людину, з якою він міг розділити це почуття. Міг поділитися емоціями та відчуттями, немов поєднанний незримими нитками. Момент, котрий за мить вже стане історією. Їхньою історією. Маленьким візерунком в памʼяті, до якого буде так приємно повертатися у миті розпачу.

— Гей, голубки, ви з нами?

— А? ти про що?

— Кажу, ходіть до спільного фото. Усі разом, біля статуї, — Вадим жестом запросив Аню з Андрієм та почимчикував до інших

— Ти не проти? — мимоволі запитав Андрій.

— Звичайно що не проти, ти ж не думаєш, що я повністю дикунка?

— Е-м-м-м.

— Це був жарт, якби що, — потягнула його за руку Аня.

— Тобі потрібно проводити менше часу з Мартою.

Вона лишень засміялася у відповідь. Як не дивно, на вершині не було нікого, окрім них. Вадим морочився з таймером та відповідним положенням телефону, а вся компанія повсідалася на камінцях-сходинках, котрі розкинулися навколо статуї. Сашко, як це було очікувано, намагався зайняти місце посередині, вгадуючи, з якого боку примоститься Вадим. Андрій з Анею, сильно не переймаючись зайняли місце з краєчку, в очікуванні на фото. Марта сіла одразу за ними і Сашко опинився по праву руку від Андрія. Вадим, встановивши таймер та обіперши телефон об камінь, долучився до компанії. Так вийшло, що він сів біля Ані, таким чином вона з Андрієм опинилися точнісінько в самому центрі, з Мартою на верхній сходинці.

— Три фото підряд! Чекаємо! — закомандував Вадим, поки його обличчя розтягнулося у фотогенічній усмішці.

— Супер! Покажеш, що вийшло? — Запитала Марта підводячись?

— Та сиди! — Видав Вадим крізь зуби.

— А що таке?

— Та вже нічого, там перерва в одну секунду. Зараз подивимося як ти кривлялася.

— Ану дай сюди, ніякого кривляння попрошу не виставляти!

Андрій засміявся та поглянув на Аню.

— Ходімо, хочу тобі щось показати. Залишивши горе-фотографів на них самих, Андрій потягнув Аня на інший край верхівки, туди, де вони могли мати простір від чужих вух.

— Присідай, я тут для тебе щось маю, — почав він.

— Дай вгадаю, увесь цей простір? — Аня розставила долоні.

— І це теж. А зараз закрий очі.

Він незграбно дістав з кишені акуратно складений аркуш паперу. Від довгої подорожі, у нього був мало репрезентативний вигляд, але головне було не це. Головним була складова.

— Це для тебе. Вибач, що у такому стані.

— Вау, пане Степко, а виявляється, ви ще й неабиякий романтик? — щира посмішка прикрасила її обличчя, — думаєш, Стахевич би знову нервував, слухаючи це?

— Нервував? Та не думаю. Хоче мені все одно. Це, не для загалу. Він для тебе. Тут і зараз.

У відповідь, Аня лишень пустила бісики очима. Вона розгорнула папірець, на якому, посеред згинів був закарбований невеличкий вірш.

— А в тебе дуже гарний почерк! Клас! Ти десь вивчав каліграфію?

— Та ні, якось само виходить.

— Пане Степко, а ви повні таємниць та сюрпризів!

Хто б казав.

— Що маємо, то маємо, — Андрій знизав плечима, посміхаючись.