15

Вечір окутував табір. Прибулі нашвидкоруч змайстрували собі сидіння біля вогнища та вечеряли. Сонце ліниво кидало останні краплі світла, а місяць поволі брав справи у свої руки. Було тихо. Вірніше тихо від розмов. По окрузі розносився лишень стукіт ложок по емальованим тарілкам.

— Це найкращі макарони з тушонкою, які я коли-небудь їв. — озвався Сашко, вилизуючи тарілку.

— Чиста правда, — з повним ротом видала Марта, так наче її ніхто не бачить, розвеселивши всіх навкруги.

— Немає кращої вечері, як та, котру ти собі зготуєш сам, — повчально відповів Вадим, — а тим більше після такої подорожі, а ще й в горах.

— Я би не відмовився від добавки, — протягуючи руки до казанка сказав Сашко.

— У-ф-ф, ну і ненажера з тебе, — спробував підʼюдити Андрій, — я от, не відмовився б від сну.

— Зараз підкріпимося і можна лаштуватися, — озвався Вадим, — але почекайте ще, я тут дещо маю.

Під казанком потріскував легенький вогонь. Сашко накладав собі наступну порцію. Вадим, увімкнувши ліхтарик на телефоні, подався десь у сторону потічка, котрий утворив невеличке озерце, майже біля їхнього табору. Щось плюснуло у воді. Усі перестрашено повернули голови у сторону Вадима.

— Можливо вистачить на сьогодні пригод? Не знаю чи у вас вистачить сил рятувати ще одного, — видала Марта своїм тоном.

Як завжди ніхто не зрозумів чи то був жарт, чи то вона серйозно.

— Рибку ловив? — процідив крізь напханий рот Сашко дивлячись на Вадима, котрий вже повертався.

Його руки були запнуті за спину, так наче приховував там подарунки.

— Ага. Як ведмідь лапою. І дивіться який улов! Хоп! — він різко простягнув свою праву руку, показуючи присутнім свої здобутки.

— Ой, фу, не показуй мені навіть цього! — Застогнала Марта, — знову та ваша гидятина!

Цього разу ніхто мав проблему зі зрозумінням і у відповідь усі засміялися.

— О-о-о це я розумію! — ковтаючи зрадів Сашко.

— Не впевнений, що зараз відповідний момент, — обізвався Андрій.

— А ти нащо її у воду поставив? — запиталася Марта, ніби пропустила останню фразу попри вуха.

— Бо горілку ніхто не пʼє теплою, — Вадим подивився Марті прямо в очі, — хіба що уві сні.

Марту знову пробрали дрижаки, при згадці про не найкращі смакові відчуття у її житті.

— Ой, ви як знаєте, а я у цьому брати участі не збираюся, — вона вже підвелася, щоби йти, — дякую за вечерю, але на цьому мій банкет закінчено. Подруго ти як? Ти зі мною? На цих "джентельменів" нема що розраховувати. Хто б міг подумати, тягнути за собою горілку в гори? Щоб тут напитися? Краще б з мого рюкзака щось поніс.

— Міс чи місіс, чи як там правильно, — не дав відповісти Вадим, — іншими словами, а чи ясновельможна пані не бажає чогось більш вишуканішого, що б могло скрасити цей похмурий та холодний вечір? Наприклад, пляшечка оцього!

З цими словами, він випростував іншу руку в якій красувалося вино.

— Шановний, — вигукнула Марта своїм фірмовим тоном, який вмить викликав посмішки у присутніх, — то ви не годні були зразу з козирів зайти? Не знаю як ти подруго, а я лишаюся. Ти зі мною?

Щирий неприхований сміх рознісся навколо багаття. Вадим витанцьовував свій незграбний танок, так, ніби вихвалюючись, що йому вдалося підкорити чиєсь серце.

— От наш дон Вадон і проявив себе! — підносячи руку догори почав Сашко, — а хлопцеві всього-на-всього потрібно було пів дня з рюкзаком плестися з пару кілометрів у гори!

— Я тут, майже як удома, — відповів Вадим, — а тому, на правах майже ґазди, проголошую, що відмови не приймаються, тому прошу!

Він роздав дівчатам пластмасові стаканчики, та відкривши вино, почав з Ані.

— Ну хіба трішечки, — озвалась вона, — щоб заспокоїти нерви.

— Подруго, немає таких нервів, щоб не заспокоювалися винцем! — Вадим вже наливав Марті, — а мені, шановний, не соромтеся, лийте, мої нерви також на грані.

Як справжній господар, він, з неабиякою грацією, заставивши одну руку за плече, як того вимагає етикет, легеньким струменем наповнював одноразові пластикові стаканчики. Студентська вишуканість, як-не-як. Закінчивши з вином, він перейшов до міцнішого напою.

— Ну якщо всі, — пробурмотав про себе Андрій, коли черга дійшла до нього.

Сашко наче чекав на цей момент. Він кинув пильний погляд на Андрія, мовчки, без єдиного звуку, так ніби промовляючи "Ти ж не хотів, поки не погодилася Аня".

— Ну, за вдалий похід, — Вадим урочисто підняв свій "келих", запрошуючи решту долучитися до цього нехитрого ритуалу. "Келихи" потягнулися один за одним і зустрівшись посередині, видали своє пластмасове "дзень".

— М-м-м-м, добре вино! А дай-но мені пляшку, подивлюсь що це, — мовила Марта, посьорбуючи зі стаканчика, — Хм-м-м, дивно. Вино з кришечкою замість корка, ви таке бачили?

— Ви лиш тепер помітили? — Втрутився Сашко, — А як би ми його зараз відкривали? Це все було продумано, з мене "лайк і підписка".

Вадим похилив голову за знак вдячності, що хтось оцінив його старання.

— Ой, розумний тут знайшовся, — Марта розкладала пляшку при світлі вогнища, — м-м-м, я то думаю, чого воно мені так смакує, це ж напівсухе, моє улюблене!

— Яке, яке? — допитувався Сашко.

— Пхаємо свій ніс усюди, а таких елементарних речей не знаємо?

— Мені трохи щось не сходиться. Як може вино бути напівсухим? Воно типу як, ближче до мокрого чи до сухого?

— Немає мокрого вина, ти телепню!

— Ну якщо є сухе, напівсухе, тоді по логіці має існувати напівмокре та мокре!

— Мокре вино, ви це чули?

Усі навколо вибухнули сміхом. Вадим потроху підливав підсилювач настрою. Андрій сидячи навпроти Ані, милувався, як світло від вогню витанцьовує на її обличчі. Вона даремно намагалася приховати від присутніх своє виснаження. Це було помітно кожному. Але тут, при цьому освітленні, вона видавалася йому ще красивішою. Живою, позбавленою міської мішури, така як є. Хоча, вона завжди була такою. Звичайною. Ні, справжньою. Ось правильне слово, думав він про себе. Він не намагався втрутитися в розмову. Аня виглядала такою щасливою, намагаючись підтримати подругу та підколоти Сашка, кидаючи фрази на захист вина. Андрій добре знав, що Сашко лиш придурюється. Завдяки своїм любовним походеньками він точно знав, що до чого. Можливо, це навіть була одна з його "тактик", про які він так любив говорити. На усі побоювання Андрія, дівчата швидко "вклинилися" у їхню чоловічу компанію. Особливо Марта. Вона була легка у спілкуванні, так само як Аня. Можливо тому вони подружилися? Так чи інакше, але певного роду хімія проблиснула сьогоднішнього вечора. Спільний похід, спільний порятунок, спільне готування і врешті-решт спільна вечеря у вогнища принесли неабиякі результати.