14

— Це все моя вина, — розходжував Вадим нервовими кроками, потягуючи цигарку, так наче це допомагало, — потрібно було перепочити.

— Не мели дурниць, — почулося у відповідь, — це могло статися в будь-який момент.

— Треба було перепочити. Треба було перепочити. Вона знепритомніла через перевантаження.

Вадим торочив собі під носа, немов завчений текст.

— Вона дихає, правда? — Процідив, переляканим голос Андрій.

— Так, дихає. І пульс присутній, — оголосив Сашко з тоном експерта, а потім різко повернувся в сторону Ані, — Як це сталося? Де ти її знайшла? Чому ви розділилися?

З перших рядків це звучало як допит, подібний до того, що Сашко влаштовував для Андрія.

— Я... я не знаю... Ми увесь час не відходили далеко одна від одної... Але потім... В одну мить... Я перестала її бачити... Вона відійшла за далеко...

— Яка різниця, як це сталося? — Втрутився Андрій, дивлячись, як кожне слово завдає Ані болю — що нам робити? Ти казала, що вона просто втратила свідомість, правда?

— Різниця є, — перебив Сашко, — у нас тут непритомна людина, а на її тілі немає жодної подряпини. Нам потрібно сповістити когось. Як це працює? Хтось зможе нам тут допомогти? Рятувальники чи щось типу того? Нам головне дістатися тої полонини, а там навіть гелікоптер сяде.

— Взагалі не варіант, — обізвався Вадим, — звʼязок тут поганий, до того ж скоро потемніє. Навряд сюди не прилетить. Ми самі по собі.

Слова Вадима, пролилися холодним дощем на голови присутніх. Слова, котрі людина не готова почути у цій ситуації. Слова, після яких починаєш розуміти, наскільки ми є крихкими створіннями. Ця різка зміна тону, коли у тебе є цілий світ та надбання цивілізації, перетворюються в одну мить у розуміння, що покладатися можна лишень на самих себе.

— Ти як? — Андрій взяв у свої долоні, руки Ані, — Ти в порядку?

У відповідь Аня лишень ствердно похитала головою. З її очей долинав страх. Заразливий страх. Той, котрий поширювався невидимими шляхами і оселявся глибоко в серці. Розпач на її обличчі, лишень підкреслював усю серйозність ситуації. Вона обняла Андрія руками та міцно притисла до себе, ховаючи обличчя в його обіймах.

— Хай там як, але нам потрібно негайно повертатися, — підвівся Сашко. Андрій ще ніколи не чув стільки відчаю та страху з його вуст, — залишаємо рюкзаки тут, скидуємо все необхідне в один і несемо по черзі. Те саме з Мартою. Потрібно тільки придумати як її знести. Вадиме, чуєш, досить там круги намотувати, ходи допоможеш, Вадиме!

— Ні, — похитав той головою, — я вже казав, ми можемо не встигнути повернутися до заходу сонця. Ми не знаємо чи її взагалі можна переносити без шкоди для здоровʼя.

— Що тоді пропонуєш? — Сашко як завжди не гаяв часу, — залишитися тут і чекати? Принести жертву якомусь лісовому божку! А? Можливо змилостивиться над нами і її вилікує?

Вадим підійшов ближче. Здавалося, що він пустив останні слова попри вуха. На його обличчі більше не читався страх. Лишень відлуння надуманої провини.

— Андрію, — його голос зненацька зробився міцним як сталь, — швидко знайди будь-яку ганчірку чи футболку, будь-що, що слугуватиме повʼязкою, намочи її в тому струмку і неси сюди. Сашко, піди по хмиз, нам все ще потрібно розпалити вогонь.

— Ні, я піду по хмиз, — обізвалася Аня заплаканим голосом, — я миттю, тільки підберу, те що ми назбирали.

— Ти впевнена? — перепитав Вадим, — можливо краще зачекай тут, а ми...

— Зі мною все добре, — перебила його більш рішучим голосом Аня. — Головне це Марта. Ти ж знаєш, що робити, правда?

"Хотів би знати" — подумав про себе Вадим, а у відповідь лиш ствердно кивнув головою. Паніка - це те чого ми найменше потребуємо в цей момент.

— Добре, тоді вирішено! В такому разі Сашко, будь тут, з нею, а я зараз.

Аня та Андрій поспішили у справах. Вадим підбіг до свого рюкзака і почав в ньому шубортатися як дівчина у своїй сумочці.

— Було ж десь тут, — вилаявся він.

— Що шукаєш? Ти щось придумав?

— Є одна ідейка, тільки треба знайти дещо. Ага, от і вона!

Тим часом Андрій виділив одну зі своїх футболок, швиденько змочив її у крижаній воді потічка та зі швидкістю вітру мчав назад. У його голові не було часу на роздуми. Те все, що від нього було потрібно в даний момент, він намагався виконати якомога швидше. Так ніби життя Марти залежало від цього. Він уявлення не мав навіщо Вадимові знадобилася ця мокра ганчірка, але підсвідомо був вдячний, що відповідальність за рішення лежить не на ньому.

— Ти якраз вчасно, — зустрів його Вадим з простягнутою рукою.

— Як вона? — Прохрипів захеканий Андрій.

— Як бачиш, ще не втекла, — їдким голосом дорікнув Сашко.

— Тихо, тихо, — Вадим викрутив воду з футболки-ганчірки, — зараз щось спробуємо.

Він поставив перед собою, те що намагався знайти у рюкзаку. Пляшка горілки, відкрилася одним, швидким обертом кисті. Він приставив холодну ганчірку до лоба дівчини та намагався витиснути ще трохи води. Тут же, інший кінчик він рясно полив горілкою та приставив до носа.

— Мало б спрацювати.

Хлопці мовчки кивнувши головою, погодилися, надіючись, що цей трюк спрацює.

По плечах знову проповзла крижана прохолода страху. Аня повернулася на та місце, де вона знайшла непритомну Марту. Вірніше сказати, де Марта втратила свідомість. Повернувши голову, перед її очима знову повстала та злощасна картина. Відлуння голосу, темного мов бездушна безодня, дотепер витав у неї в голові. Ті слова, останні слова, кинуті вороном на прощання врізалися у її памʼять гострим ножем, не даючи змогу ясно мислити. Тіняве Віче. Те, що здавалося давно забутим та пройденим етапом, сьогодні знову нагадало про себе. Вона ніколи не забуде той день, коли постала перед ними маленькою, наляканою дівчинкою... Вона підняла свою руку, долонею догори і провела пальцями іншої руки по горбі біля великого пальця. Старі спогади. Спогади немов з минулого життя, накотилися нестримною хвилею.