13

— Аню! Аню, ходи сюди дитино!

Голос бабусі завжди діяв на неї магічним чином, хоча Аня завжди вважала, що вона вміє перебивати на найцікавішому місці. Ховаючись у високих колосках пшениці, висотою у її зріст, вона, посміхаючись своїм дитячим голосом, втікала від переслідувача. Як виявилося, там було від кого втікати. Вовчуга-звір, з велетенськими лапами та роззявленою пащекою слідував за кожним її кроком. Сонце наче прислуховувалося до його кроків — золоті промені ламалися на колосках і перетворювали їх на дрібні диски, якими вовк, здавалося, зрізав повітря.

Кожен крок був підпільною перемогою: колоски шурхотіли по її руках, торкалися щік, наче кистями малювали смужки світла і тіні. Вона нахиляла голову, робила вигляд, що підслуховує — і вовк відповідно видавав свій грізний рик, який забивав душу аж до пʼят. Лінії стежок між рядами пшениці ставали лабіринтом; Аня бігла, змінювала напрям, робила несподівані ривки, голосно сміючись від власної безстрашності.

Іноді їй здавалося, що вовк майже торкається її, бо великі тіні падали на землю і розбігалися, як чорнильні плями. Вона притискалася до землі доти, поки кремезні стебла не прикрили її з голови до п'ят. "Шуууур" — і в цю мить вовк прошмигував повз — а їй здавалося, що він торкнувся лише її зачіски, піднявши кілька жовтих колосків у повітря, як прапорці перемоги.

— Хі-хі, не впіймав, не впіймав!

Її глузування, здавалося ще більше розлютило чудовисько. Закинувши язика за щоки, він своїми міцними немов корінь дуба лапами, відштовхувався від землі, залишаючи глибокі сліди. Аня, не довго думаючи, чкурнула у гущу лабіринту і вже за мить, знову стала невидимою.

— Ганусю-ю-ю! Годі оббивати врожай, ходи сюди, кому кажу?

Ой, а це вже не добре. Бабуся перейшла на "Ганусю", а значить якщо зараз же не зʼявлюсь перед нею - може і влетіти. Але ж як тут бути? За мною женеться чудовисько! А якщо воно мене дожене? А якщо втече на волю, зустріне когось іншого, не такого спритного та могутнього як я? Лихо буде. Ой буде на весь округ лихо! Тоді вирішено! Спершу треба його позбутися за всіляку ціну! Навіть якщо дістану прочухана! Але спершу мені потрібно дістатися до свого магічного дерева і попросити у нього магічної стеблини! Так я зможу заклясти звіра і вигнати з нього усіх цих злих навʼї, котрі окутали його розум і тіло.

Звір не забував давати про себе знати. Його дикий рик, неначе прорізувався крізь колоски, переслідуючи втікачку. Його погляд був спрямований на дві втікаючі ноги. Взявши ціль, він невпинно просувався до своєї мети. Ще буквально секунду і він вхопить її за щиколотку, а там вже годі буде вириватися. Не вдасться!

Аня робила останній ривок, вибігаючи на галявину, залишаючи позаду свій золотистий прихисток. Воно вже близько! Залишилося лиш трошки!

Вона тікала, серце її билося швидко, але не від справжнього страху — від захоплення і гри, від тієї дитячої впевненості, що будь-яку небезпеку можна обвести навколо пальця.

Бабуся стояла на краю поля, посмішка на її обличчі була теплою, як свіжоспечений хліб. Вона підхопила Аню на руки, коли та пробігала повз і поле, що ще хвилину тому кишіло небезпекою, тепер здавалося лише морем золотого шовку.

— Ну ба-а-а, — задиханим голосом застогнала вона, — я майже добігла!

— Куди?

— Ну ба, ти що не розумієш? До мого магічного дерева, щоб взяти магічну стеблину, щоб відігнати усіх навʼї від звіра!

— А це якого ще такого звіра?

— Та ось того!

Не встигла Аня промовити ці слова, як з-поміж високих стебел, вискочив він. Своєю пащекою, він жадібно ковтав повітря. Очі, мов ті два розжарених світила, мерехтіли темним полумʼям. Гострі та заточені ікла, різко виділялися на фоні інших зубів. Не встигла Аня кліпнути очима, а звір вже впʼявся зубами у ногу.

— Ди, ди, ди! Що виробляє! Щоб мені до миски сьогодні не підходив!

Бабуся відштовхнула звіра ногою, але той лишень прищурив вуха і з жалісним поглядом та голосом заскавулів.

— І ото твій звір? — запитала бабуся.

— Мгм, — кивнула хитрим поглядом Аня.

— Йой! Дурна баба. Їй-бо дурна. І тре тобі то було розказувати на ніч?

— Але ж я нічого не боюся! І я маю силу! Ти ж сама казала.

— Маєш, дитино, маєш. То правда.

Бабуся прихилила очі та у своїй старечій посмішці пригорнула Аню ще міцніше.

— Злазь вже зі старої баби, де я годна тебе носити.

— Хі-хі-хі, — засміялася Аня чи то зі слів чи то зі старечої немочі, — а як же звір?

— Ну біжи до свого дерева, і вертайтесь швидко назад. Тільки памʼятай, не зривай гілки! Дерева - вони живі. Вони теж відчувають.

— Мгм.

Ані не треба було повторювати два рази. Вона швидко рвонула до своєї цілі, закликаючи рукою "звіра" з собою, на завершення ритуалу.

— Барс, за мною!

По її команді, вже трохи підросле за літо цуценя, побігло за своєю подругою, залишаючи "ту, що не дасть сьогодні їсти" позаду. Важливо, що він впорався зі своєї роллю. А все інше то пусте. Барсова людина, Аня, нікому не дасть його образити, а тим більше не залишить голодним.

Бабуся була у невеличкому садку за хатою, коли Аня повернулася з "очищенним" від злих духів звіром. Гілки девер зплелися неймовірним чином, що здавалося заміняють дах та стіни, захищаючи присутніх, від допитливих очей. У самій середині було невеличке коло, викладене з каменів. Там бабуся розкинула різні польові трави, від чебрецю та полину до більш домашніх та запашних, як меліса, мʼята чи звіробій.

— Заходи, дитино, не бійся, лишень сама, собаці тут не місце.

— Але він впертий і не слухається! Ну ось, вже суне свого носа, — Аня намагалася відтягти за гриву, свого цікавського друга.

— А хіба ти його просила? — відповіла бабуся.

— Ну а толку з того? Він же не дресирований і не розуміє команд.

Вперте цуцення не давало задньої. Воно вирвалося з Аніних рук та вбігло до саду, роззявивши рота, з якого ледь не випадав язик.