12

Напхавши повні руки хмизу, Марта вирішила повернутися до місця їхньої зупинки. Дивним чином, вона відчула, що загубила Аню, так ніби по клацанню пальця, вони розійшлися в різні сторони. І де ж це я сама, думала вона про себе. Озирнувшись навколо, вона не могла згадати, як сюди потрапила. Ще буквально секунду тому, вони йшли поруч з Анею нога в ногу, невеличкою стежинкою вниз.

— Це вже бляха, не смішно, — вилаялася Марта про себе.

Страх. Він почав надходити хвилями. Холодними морськими припливами окутував її розум. Руки почали мліти і вона кинула увесь зібраний хмиз на землю. Серце вистукувало, розганяючи кров по руках та скронях, які пульсуючи, навівали на очі туман. "Я загубилася" — промайнуло в голові. "Загубилася, бляха у трьох соснах".

Невеличкими кроками вона відштовхувалася від дерева до дерева. Її ноги, немов налилися бетоном, не давали змоги пересуватися вільно. Куди йти? Все навколо виглядає однаковим. Незвичний туман наповзав на долину з усіх сторін, неначе велетенський змій, ховаючи за собою горизонт. Високі трави, терлися їй об руки, а долоні були брудні від моху. Прошкутильгавши ще мить, вона зрозуміла, що перестала відчувати запахи. Ще мить тому, вона насолоджувалася цією неповторною гармонією лісових запахів, але зараз у повітрі висів лишень один - запах мертвого тіла. "Звідки я знаю, як пахнуть мерці?"

Що це? Вороняче крякання? Саме зараз? І чийсь голос. Аня? Це вона?

Марта почала нервово крутити головою, намагаючись вловити місце, звідки долинали голоси. Неслухняні ноги, незграбно плелися під нею, а кожен крок завдавав болю.

— Я чую їх, вони вже близько, — шепотіла вона собі.

Вона намагалася закричати, але голос, замість того щоб виходити на зовні, навпаки, немов відбивався та повертався на місце і лунав тільки в неї голові, завдаючи нестерпного болю.

Відштовхуючись від чергового дерева, вона перечепилася за корінь і з гуркотом знесиленого тіла повалилася на землю.

— Це кінець?

Її уява тьмяніла, як затушена вуглинка. Кольори навколо згорталися, а їх різноманіття, поступово перетворювалося на суцільну сіру масу. Води. Їй страшенно захотілося пити. В роті пересохло і здавалося неначе її верхня щелепа от-от впаде і розсиплеться попелом. Краєм ока вона зауважила великий лист. Його колір вже був їй невідомий. Все виглядало однаково. Але там щось було. Вода! Краплинки від вчорашнього дощу, бережно трималися на розлогому листку. Вчорашнього? Вчора йшов дощ? Чи це було тиждень тому? Де я? Чому лежу на цій холодній землі посеред лісу?

Марта зібрала залишки сил та волі і обережно, наскільки це було можливо в її стані, намочила кінчик пальця і тремтячою рукою піднесла собі до губ. Потім ще раз. І ще раз. Вона відчувала як сили повертаються до неї, а світ наливається барвами. Не втримавшись, вона, врешті-решт, спробувала піднятися, але руки не витримали навантаження і вона бухнула обличчям об болотяну землю, зачіпляючи на шляху і лист. Він розплескав свою останню воду, а Марта, жадібно, немов кіт, намагалася витягнути останні краплі вологи.

Голоси, я знову їх чую. Треба йти до них, вони вже поруч.

— Тіняве Віче обрало його! - прошипів ворон, тріпочучи крилами, - це їх вердикт!

— Але ж це моє життя! — відчайдушним криком відповіла Аня, — Моє! Вони не мають права ним розпоряджатися так, як їм заманеться! І його життям також!

— Твоє, моє, його - яка різниця? Ми всі частина чогось більшого. Задуму, древнішого за цей ліс. Що ти можеш розуміти за своє коротке життя? Як мураха може ставити під сумнів дії людини?

— Задум це чи ні, але я не відступлюся від свого! Що мені з того Задуму? Що? Скажи! Тільки біль та сльози!

Аня присіла та затулила очі долонями, крізь які раз за разом проривалися гіркі каплі.

— Не падай духом молода Родовице! Це твоя доля! Вона була зплетена у безкрайньому просторі задовго до твого народження. Серед усіх переплетінь, твоє єдине мерехтить місячним сяйвом. Тому Віче, так уважно стежить за ним.

— Забирайся! Забирайтесь ви усі! Чули? Усі до єдиного! - викрикнула вона з-під лоба.

Важкі рішення та слова. Слова, які лунали більше до тих, хто їх ще почує.

Підвівшись, вона відчула шурхіт трави неподалік. Перед її очима повстала Марта, яка з останніх сил, опираючись на лікті, дряпалася по траві. Вони зустрілися поглядами, але очі Марти були тьмяні. Вона намагалася закричати, але від неї линув лиш страшний хрип.

— Що ти з нею зробив? — обернулася Аня до ворона.

— Дурне людисько! — закаркав ворон, підстрибуючи на гілці, — не гоже лізти у мій туман!

Ворон знову закричав своїм потойбічним голосом, який пронизує страхом до кісток і злетів.

— Памʼятай, молода Родовице, памʼятай своє місце! Кара за відступництво - смерть! Смерть! Смерть!

Марта дивлячись напівпритомним поглядом, не розуміла, що коїться. Перед її очима темні крила скинули ті останні темні слова, і полетіли геть. Смерть? Це ворон сказав? Я чула його так виразно у своїй голові, немов стояла поруч. Смерть? Чия? Моя?