11

- То ви як, вже разом, чи все ще притираєтесь?

- Ну-у-у, - Андрій на секунду замʼявся, - ми ще про це не говорили.

Хлопці дещо зійшли з доріжки, більше в глиб посадки. Вадим йшов дещо попереду, повністю зосереджений на своєму завданні, тримаючи у руках свій топірець. З-за спини, при цьому освітленні, йому ще не вистачало маленької циліндричної шапки, для завершення образу опришка, котрі можливо сотні років тому, прочісували ці місця.

Сашка, відповідь не влаштувала, а тому він, як завжди, зібрався влаштувати допит.

- Тобто ви, після першого побачення, не бачились понад місяць, а потім, як ні в чому не бувало, одразу пішли разом в гори? Типу як на наступне побачення, але з глядачами?

- Ну чому, - почав він мляво, - ми бачилися ще декілька разів, просто так... Ну там в парку гуляли, це рахується за побачення чи ні?

- Та кому ти чешеш, друже? Сліпий і то б побачив, як ти цілий день від неї не відходиш. А дивишся як... м-м-м, неначе... Вадіку, поможи з порівнянням.

Вадим вже намірив зсохлий сучок і різким, але впевненим рухом відрубав його від дерева.

- Наче баран на нові ворота, - запропонував він, - або як пес на свою миску.

- Дякую за порівняння, вони досить вдалі, - Андрій прийняв з цими словами сухе гілля собі на руки від Вадима.

- То вона навіть не пояснила, чому зникла? Друже, тут щось не так - нутром відчуваю. Можливо, це вона грає в ту гру, в яку потрібно було грати тобі? Можливо це в неї є запасний план, а? Ти про це не подумав?

- Ні не подумав! - Майже криком відповів Андрій, - але я починаю думати, що брати її сюди з вами, було помилкою!

- Н-у-у, не кипʼятись так зразу, - Вадим махнув топірцем, так неначе це мало заспокоїти, - все, що Сашко хоче сказати, що нам зі сторони відкривається трохи інший кут зору на події. А у тебе шори як у коня, щоб не лякався і не відволікався.

Він повернувся до них, жестом притулив долоні до скронь, так щоб затулити боковий зір, показуючи людині з міста, як це виглядає.

- Отож! - одразу вліз Сашко, - дякую, колего за пояснення.

Це був той нечастий випадок, коли Сашко погоджувався з Вадимом.

- Так от, - продовжував він, - ти зараз в тому стані, коли маєш тунельне бачення, як той кінь. Явне сприймається за бажане. Ми ж дивлячись на це осторонь, тверезими очима, бачимо зовсім іншу картину. Друже, не ображайся, але це наш обовʼязок тобі це донести.

- Ви мене вже конем, псом, мискою обізвали, як тут не ображатися. З моєї дівчини зробили авантюристку, тобі під стать, - він тицьнув пальцем на Сашка, - що далі, влаштуємо перехресний допит біля вогнища?

- "Мою дівчину" кажеш? - підморгнув Сашко.

- Так, ти добре все почув, ми бачилися з нею, зрозуміло? Переговорили всі моменти і вирішили що будемо разом! Легше стало?

Вадим, який увесь цей час йшов попереду та провадив тих двох за собою зупинився, підсвідомо відчувши, що щось ідеально ляже в його план: середніх розмірів стовбурець, повалений бурею, лежав поперек стежки, мов природний міст. Гілки розкинулися, як розбиті руки, на деяких ще залишалися терпкі краплі смоли, на інших — мох і сухе листя. Повітря пахло сирою корою і холодним вугіллям минулого дощу.

- Оце — скарб, — сухо промовив Вадим, витягуючи топірець, — нам такий якраз потрібен. Ходіть сюди, приготуйся не дивитися, а допомагати.

- До чого тут скарб? — Андрій вигнув брову, але не відступив, — Ти хоч розумієш, скільки це важить?

- Розумію, — відповів Вадим і почав обмацувати основу гілки, шукаючи найзручніше місце для зрізу. — Тут трохи підкоротимо, підрубимо під корінь — і піде легше.

Вадим став у позицію, відчуття від роботи з деревом в нього було майже ритуальним: кілька точних ударів — і тріск рознісся по посадці. Кора сипалася дрібними чашечками, смола бризнула і попала на рукав. Сашко підставив долоню, дивлячись, як великі волокна зламалися під лезом, і усміхнувся: таке відчуття, ніби цей шматок природи нарешті віддався під їхні сили.

- То кажеш, що це ви вирішили? Тобто якось разом? Чи окремо один від одного? - Знову причепився Сашко.

- Так, разом, як дорослі люди, котрі хочуть бути РАЗОМ! - Андрій зробив різкий акцент на останньому слові, - що тобі в цьому не зрозуміло? Я навіть не хочу уявляти як ось цей весь процес відбувається в тебе. Ти своїх дівчат що, усіх шантажував, щоб вони були з тобою?

- Е-е-е-е, ні, - енергійно замахав вказівним пальцем Сашко, - у мене свої способи. На моїй зміні такого б не сталося. Але не будемо переводити тему. То хто перший запропонував, ти чи вона?

- Яка тобі різниця, це вже сталося, ми усе обговорили, все гуд.

- Та ну, старий! Ми ж допомогти хочемо! Кажу ж тобі, щось тут не так. Мені здається, вона щось приховує або когось.

Сашко закусив губу та махав пальцем під своїм вухом, ніби на підтвердження своїх слів у нього виникла ідея. Вадим якраз закінчив обрубувати непотрібне гілля. Він кинув погляд на результат своєї роботи і так ніби пишаючись сам собою посміхнувся.

- Беріться там двоє за кінець, а я тут вже сам попереду потягну, - рявкнув він, не бажаючи втручатися у розмову.

Андрій неохоче послухав, бо йому знову довелося стояти поруч з Сашком.

- А знаєш, - він нагнувся, щоб підняти брилу, - Я їй повірив.

- У що саме? - Миттєво відреагував Сашко, там само підіймаючи деревину з іншого боку.

- У те її пояснення, яке тебе не стосується.

- Ти диви, - невдоволено фиркнув Сашко, - Як сказав А, кажи і Б. Або вже краще мовчи. Це і так дуже мутна історія.

- Взагалі-то, тут нема чого приховувати. Аня живе тут у приміській зоні, разом з бабусею в одному домі - спокійним голосом почав Андрій. - Сама вона народилася у Києві, але батьки її звідси. Казала, що сама захотіла повернутися, хоча б на період навчання, бо раніше кожне літо проводила з бабусею. Вона якраз в неї серйозно захворіла, навіть батьки приїхали. А ще й сесія була на носі. Тому все так зійшлося і їй точно було не до мене. Зараз же все вирішилося, ми зустрілися, обговорили ті питання і вирішили продовжити наші зустрічі.