10

- Довго ще? - почулося позаду.

Голос був виснажений і відповідно до інтонації не дуже задоволений станом речей.

- За отим горбом вже буде полонина, - почулося у відповідь.

- Я це саме чув пів години тому, - огризнувся захеканий голос.

- То я горби помилив - от за цим вже буде легше, - тінь посмішки пронеслась на обличчі.

- І нащо я на це погодився.

Зграйка мандрівників підіймалася догори. Поміж дерев та чагарників, розклалася вузенька стежка, якраз для одного - а тому зі сторони можна було спостерігати, як їхня ватага просувалася змійкою. Вадим, як найдосвідченіший у цій справі, неначе ватажок зграї вовків, йшов попереду, прокладаючи шлях своїм попередникам. Одразу після нього, наважився йти Сашко, оскільки не міг упустити нагоди бути в лавах перших, хто підкорить вершину. Далі тягнувся Андрій, за яким слідувала Аня та її подруга-однокурсниця - Марта.

Стежка звужувалась, коріння ховало під собою мох, а схил робив кожен крок важчим. Сонце пробивалося крізь гілки і малювало на обличчях плями світла, що моторошно мерехтіли при кожному їхньому русі. Вітер колихав верхівки ялин, і десь далеко, за тим наступним горбом, чути було перемішані дзвоники овець — знак, що полонина близько.

- Тримайся тут, — сказав Вадим спокійно, підштовхнувши вперед Сашка, — дорога вузька.

- Я тут як риба у воді, — зареготав Сашко, й пішов уперед з притаманною йому показною впевненістю.

Андрій ішов трохи розгублений: спина мокра від поту, думки — плутанина рядків, які хотілося промовити, та страх, що будь-який зайвий звук зіпсує момент. Коли стежка зробила різкий поворот, перед ними відкрився вузький виступ каміння, по якому треба було переступати обережно. Аня зупинилась, схиливши голову, і на її обличчі з'явилась тінь невпевненості — таке просте людське віддзеркалення, яке розбивало Андрія зсередини сильніше, ніж будь-яка критика на сцені.

- Давай допоможу, - він подав свою руку настільки незграбно, наскільки можна собі уявити у цій ситуації.

Аня відповіла стомленою посмішкою та прийняла пропозицію. Слизькі від вчорашнього дощу каміння, ковзали під ногами, а вантаж на плечах, раз у раз колихався, не даючи змоги тримати рівновагу.

Андрій радів цьому відчуттю, що він потрібен в цю хвилину. І що Аня нарешті тут, поруч з ним. Така ж легка та усміхнена як і під час їхнього знайомства.

- Ох, не зважайте на мене шановний, - промовила Марта, яка ковзала самотужки по камінню, намагаючись подолати перешкоду,- нехай ваше сумління буде чисте, а єдиною рукою, яку ви тримаєте, буде рука вашої панянки.

Аня тихенько посміхнулася у відповідь. Сашко навіть не знав як реагувати на ці слова. Марта була того типу людиною, коли не розумієш чи це було цілком серйозно, чи тільки черговий жарт.

- Ага, сильна і незалежна, - почулося далеко з переду від Сашка.

- А ти що там підслуховуєш, га? Так і є, сильна і незалежна! - твердо відповіла Марта.

- А кота маєш?

- А це вже не твоє діло! - її тон був знову поміж погрозою і жартом.

- Ну як заведеш, тоді поговоримо. А так, оголошую цей титул офіційно непідтвердженим! - Сашко навіть не пожалкував сили і цілий захеканий, повернувся до них і представив своїй публіці сатиричну їдку мину.

- О-х-х-х, і наривається цей ваш мажор.

- Та тут ніби таких і нема, - втрутився Андрій у це протистояння характерів.

- Серйозно? - знову той самий тон, - а поводить себе, як куций мажорик.

- Нарешті, — промовив Сашко, широко розкинувши руки, ніби саме він відкрив новий горизонт. — Хто перший до тієї великої кучки — той король полонини.

- Ти просто хочеш бути королем у всьому, — усміхнулась Марта, і стрімко рвонула вперед.

Їхній важкий підйом і справді вже добігав свого кінця. Десь там вдалині, за тим високим горизонтом, який прорізувався поміж гілками, виднілося чисте небо. Здавалося, що залишилося лиш зробити ці останні кроки і вже там, попереду, тебе очікував блаженний відпочинок.

З усієї групи, за увесь шлях, тільки Вадим не видавав з себе "охи і ахи". Звиклий більше до фізичної праці, він легко долав перешкоди та не відчував втоми, навіть попри свою згубну звичку.

Андрій залишився позаду з Анею. Вже підходячи до свого завершення, стежка стала більш розмитою та ширшою, тому вони змістилися в одному ряді, крокуючи нога в ногу. Принаймні Андрій старався, щоб так було.

- Знаєш, - почав він.

- М-м?

- Я неймовірно радий, що нам вдалося усім вибратися.

- Справді?

Попри її важке дихання, Андрієві все ще відчувалися ті грайливі нотки в голосі, в які він закохався.

- Ну звісно! Як тільки прибудемо на місце буде змога всім ближче познайомитися.

- Он як? Тоді добре, що з нами є Марта, хоча б не буду центром уваги сьогодні.

- Мушу визнати, але от вона точно буде.

Андрій з Анею спостерігали як Марта наздоганяє на всій швидкості, повністю запакована і захекана, Сашка.

- А ці двоє чимось навіть схожі, - засміялася Аня.

- Добре, що Сашко буде мати про що говорити, окрім нас, - видав Андрій.

На обличчі Ані прослизнула незрозуміла емоція. Андрій був чи то занадто зайнятий, чи то змучений, але це вислизнуло з його зору.

- Юху-ху-ху!

Почувся голос Сашка трохи вище. Вони зробили ще кілька кроків — і стежка, яка весь ранок здавалася вузькою і неймовірно вимученою, раптом обірвалася. Перед ними відчинилася полонина: морська хвиля високої трави, маренові промінці квітів та синє небо, таке низьке, ніби можна було доторкнутися до нього рукою. Вітер ніс аромат чебрецю і м’яти, грав у стеблах, наче старий музикант у струнному калатанні. Сонце лягло теплою ковдрою на плечі, і втома миттю перетворилась на щось легке — як вдих після довгого терпіння.

- Ось вона, — вигукнув Сашко, і його голос розкинувся по схилу, ніби оголошення королівства. — Король, принцеса і все королівство!

- Принцеса полонини, значить? — усміхнулась Марта і, не чекаючи дозволу, підхопилася і кинулася через траву, яка хлюпала під ногами немов м’яке зелене море. З її сміхом у повітрі заграла ще одна нота — легка, колюча й недовга.