9

- Тоді можливо на наступний тиждень? - в голосі відчувся промінь надії. 

- Дай подумати.... М-м-м. На жаль і на наступний не зможу.

Андрій вичекав павзу. Пояснення не послідувало.

- Тоді, - він знову затримався на мить, - якось зідзвонимося, так?

 - Так, як тільки звільнюся, обовʼязково наберу. Ну все, я мушу бігти, па.

Слова Ані відлунювали в голові, але пояснення не було — ні хвороби, ні екзаменів, ні хоч якогось знака турботи. Замість цього — суха фраза про зайнятість і обіцянка подзвонити, як тільки звільниться. Від її голосу відчутно віяло поспіхом. Справжнім чи ні, цього він не розумів. Він відчував, як у горлі знову піднімається той важкий комок: питання, які треба було задати; фрази, які варто було вимовити; страх, що він зробив щось не так.

В голові вирували контрастні образи: Аня, що поспішає коридорами економічного, з важкою сумкою й телефоном, що пищить у кишені; Аня, що сидить у бібліотеці серед стоп підручників; Аня, що відчайдушно робить щось важливе і не може дозволити собі навіть хвилину на розмову. Кожна версія була правда десь на межі — і всі вони однаково холодні, бо в них не було її голосу, її пояснення.

Він міг би подзвонити ще раз і вимагати відповіді. Міг би надіслати довге повідомлення з виправданнями й вибаченнями, витлумачити кожну свою дрібну помилку. Але замість того Андрій закрив очі й дав собі хвилину — глибокий вдих, видих. Здавалося, що саме ця пауза могла б врятувати його від чергового самозвинувачення. 

Він відкрив нотатки в телефоні й почав писати — не смс із розпитуваннями, а кілька рядків, які треба було самовіддано вимовити. Слова вкладалися легше, коли їх не треба було вимовляти наживо: щирість без нагнітання, турбота без претензій. 

- Привіт, — набрав він, не більше й не менше. — Розумію, що зараз не час. Просто скажу, що було приємно з тобою — коли будеш готова, дай знати. Я почекаю.

Повідомлення виглядало простим і водночас сміливим: без натяків, без надмірної емоції. Він витримав довгу мить, не натискаючи «відправити», якби боявся, що ця кнопка остаточно відкриє двері між ними або, навпаки, їх закриє. Тут у голові, немов комета, в нього виник образ Сашка. Він вже подумки, отримував від нього прочухана. "Чува-а-а-к! Тебе майже відшили! Викинь цей телефон з рук! Не рий собі ще глибшої могили!". Ці слова звучали так правдоподібно, що йому на мить стало навіть моторошно. Ні, це його методи для його ж скоротечних пригод. Він не розуміє мене. Можливо навіть почуття, як таке, йому не знайоме.

Андрій підвівся з ліжка і вийшов на балкон. Теплий приємний вітер нагадав про весну, таку ж саму теплу та невибагливу. Поверхом нижче, було чутно веселощі. А ще неприємний запах цигарок від чималої кількості курців. Їхні безтурботні та веселі від алкоголю голоси принесли з собою ідею. Він потягнувся до кишені. 

- Здоров друже, ти як?

- А так собі.

- А що так?

- Та відстояв годину в черзі до душу. Вже середина весни, а гарячу воду далі по годинах дають. 

- Ого, і як?

- Та ніяк, як завжди експрес варіант - під холодну воду.

- Казав я тобі, давай зі мною на квартиру, якраз місце звільнилося в середині року. Недорого і до інституту близько. А так, заїхав якийсь патлатий і зробив з тієї кімнати цілий центр даних.

- Памʼятай, програмісти теж люди. Я і сам документи був подав, але там такий конкурс що... Ну ти і без мене в курсі.

- Ага. Я чого дзвоню. Не хочеш вийти провітритися? Можливо якесь... пиво?

- Що-о-о? Це я від тебе, чую слова про алкоголь?

- Сам не знаю. Щось захотілося. Настрій такий чи що? - Андрій звучав так, наче виправдовувався.

- Ну дивись мені, але завтра пʼятниця, памʼятаєш? В нас "на щастя" перша пара.

- Та на годинку, не довше.

- До Сашка дзвонив, чи набрати його?

Відповіді не послідувало. Андрій мовчки тримав телефон, втупившись на закинутий завод, у свій нехитрий вид з балкона. 

- Наберу по дорозі, - різко обрубав Андрій. - Ну то як? В тебе за 15 хвилин? 

- Це ти що, бігти зібрався? 

- Гірше! Спортивна ходьба.

Вадим вже чекав біля входу в гуртожиток. На ньому була легка спортивна куртка, а на голову він нап'ялив картуза. Його спортивна статура, додавала неабиякого "шарму". Під цим тьмяним світлом ліхтаря, він виглядав як молодик, що зараз попросить у тебе цигарку і декілька гривень "на півас".

- Здоров був, - Вадим простягнув свою міцну руку.

- Ой, я тебе не одразу впізнав, - Андрій неначе шарахнувся від рукостискання.

- Та не бійсь, тут всі свої, - він закинув голову у напрямку гуртожитку, а можливо і більше до компанії, яка пиячила неподалік, - ходімо, я тут маю одну місцину.

Вони повернули спершу до магазину, де вже вишикувала невеличка черга, багато хто хотів провести цей теплий вечір на зовні. Купивши все необхідне, Вадим дав знав рукою слідувати за ним. Їхня дорога пролягала через вузькі вулички поміж високоповерхівками, аж поки вони не вийшли на невеликий майданчик, захований поміж будинків. Старих будинків, не тих новобудов, де кожен метр на ціну золота, а радше там, де злидні йшли в ногу з доступним простором.

- Сідай, - невимушено запросив Вадим, сам вмощуючись на лавці.

- Отут? - невпевнено озвався Андрій.

- Тю, а що?

- Та не знаю, якось незвично.

З цими словами він вмостився біля Вадима, який вже відкрив перше пиво об металевий каркас облізлої лавки. Трохи далі розмістився одинокий тьмяний ліхтар, який невиразно освітлював старенький майданчик для баскетболу. Вони сиділи трохи осторонь в темноті, тому могли бачити все, що робиться на світлі.

- Давай допоможу.

Швидким і впевненим рухом руки, Вадим зняв кришку з пляшки та повернув її власнику.

- Ну, за сесію. Щоб все здати! - Він підняв руку з пляшкою догори, очікуючи на стукіт у відповідь.

- Ага, щоб здати, - невиразно підтримав Андрій.

- Ого, — Вадим вперше за вечір подивився на Андрія уважніше. — А що з настроєм?