8

- Ти що їй сказав ? - майже вибухнув від невдоволення Сашко. - Друже, а як же інтрига? Не можна отак викладати усі свої карти. Потихенько, без напору, потрібно оперувати загальними фразами, а не одразу оце твоє, ммм, як там було? "Хочу бути поруч", і це на першому побаченні?

- Чисто теоретично він правий, - підтакнув Вадим, затягуючи при цьому цигарку.

Трійка друзів стояла на так званій 'курилці'. З них трьох курив один Вадим, а інші, так би мовити, були з ним за компанію. Весняний теплий день, завжди приваблював натовпи студентів у цей невеличкий скверик між корпусами. Обідня перерва тривала близько 30 хвилин, тож часу у них було вдосталь.

- Та ну вас, - відмахнувся Андрій рукою.

- Не туди вас хлопці тягне, - процитував Вадим, випускаючи при цьому незграбне кільце диму. - Скоро важливіші справи матимемо.

- Ага, сесія із камінг, - на свій лад, з дуже серйозною миною процитував відомого героя фентезі, Сашко.

Дим від сусідніх скупчень курців, невпинно долинав до нього, ще більш зміцнюючи вже сформовану відразу до паління. Андрій спрямував свій погляд в сторону, де клаптики обіднього сонця спадали на бетонні блоки будівель і скупими рештками окутували вузенькі проходи. Усі ці високоповерхові храми знань, які ще рік тому, на першому курсі, здавалися занадто величезними, такими що своєю грандіозністю, змушували відчувати себе маленькою людиною, то тепер усе це було таким приземленим та звичайним. Таким, що більше не викликало у нього захвату. Те, що було важливо вчора, сьогодні замінило інше почуття. І воно тільки набирало обертів, залишаючи все інше позаду. Чи може щось бути приємніше і важливіше, від відчуття, що ти знайшов свою людину в цьому житті? І це відчуття взаємне.

- Ну що, остання пара і по домах? - Вадим вже 'бичкувавʼ ногою недопалок.

- Ага, йдемо - погодився Сашко і зробив перші швидкі кроки з цього царства туману. - Фу, вибач, друзяко, але куріння це не моє.

Вилаявшись про себе та відійшовши на безпечну відстань, він зняв з себе куртку та почав показово нюхати її, так неначе він щойно витягнув її з вигрібною ями.

- У-ф-ф-ф, як ви взагалі це терпите? - Він знову нарікав. - Я тут тільки з хвилин десять постояв, а вже весь просмердівся.

Вадим тільки знизав плечима з поглядом, ніби нічого і не сталося. Для курців це звикле явище, хоч вони і не відчувають запаху від своїх речей. Вони рушили в сторону корпусу номер 2, де в них мала бути спільна лекція з усім потоком. Відійшовши декілька добрячих кроків, Сашко зорієнтувався, що когось не вистачає.

- Ти диви, - штуркнув він Вадима.

- Тю, ми його втратили занадто швидко, - погодився Вадим.

Андрій залишився позаду. Він і далі стояв із загадковим лицем, втупившись поглядом у далечінь, будучи сам-на-сам зі своїми думками. Чи то вже не сам?

- Я відмовляюсь в це вірити, - невдоволено пробурмотів Сашко. - Мусимо її побачити.

- Ну-у, по його словах в неї нема ні Інсти, ні Фейса, - розмірковував Вадим, - тому єдиний спосіб - він мусить нас познайомити в живу.

- Точняк! - Сашко підігнув брову, так неначе він раптово розгадав секрет, - Це ж він нам сказав, що її ніде нема. Можливо це спеціально. Так, від сьогодні оголошую план "Викриття"! Будемо виводити нашого недо-рибалку на чисту воду. Гей там, пілотам, як будете пролітати над нашим універом, скиньте нам отого пасажира! - він вже явно розмахував руками та тицяв пальцем в Андрія.

Вже за мить, вони рушили вузькими проходами між корпусами. Молоді дерева насаджені по обидві сторони дороги, розплітали свої листя, немов бажаючи вловити якнайбільше сонця. Сашко, трохи нервово час від часу споглядав на Андрія, якому здавалося було байдуже до мирських проблем. Подумки він був десь далеко. Оминаючи весняні калюжі, друзі оминули декілька корпусів, вітаючись зі знайомими з паралельних груп та згадуючи веселого професора, до кого вони якраз збиралися йти на лекцію. Вийшовши вже на фінішну пряму до входу в будівлю номер 2, приємний дівочий голос привернув до себе увагу.

- Привіт Андрію, спішиш на лекцію? Можна тебе на секунду?

У Сашка ніби щелепа відпала. На лавці, перед корпусом сиділа симпатична молода дівчина, насправді їхня однокурсниця з іншої групи - Вікторія. Вона сиділа на лавці так природно, ніби це була її постійна станція спостережень: спина випрямлена, сумка акуратно покладена поруч, шарф багряного кольору ненав'язливо підкреслював тон її щік. Збоку на лавці, були розкидані чернетки чи то нотатки з занять, з першого погляду важко було сказати. Сонце підкреслювало рудуваті прядки в її волоссі, а очі — теплий, уважний відтінок, який дивився на Андрія з приємною наполегливістю. Вона усміхнулась ще до того, як він підійшов ближче, і в тій усмішці було щось відразу віддане: людина, яка звикла не приховувати симпатії.

- Привіт, — промовив він тихо. — Та ні, зовсім не спішу. Хоча... лекція за хвилин десять. Хлопці, я вас зараз дожену, - він махнув їм рукою.

Сам він застиг, ніби в кадрі зупинили рух: у вусі пройнявся тепло-звуковий відтінок її голосу, в очах — світло, що підкреслювало руде сяйво пасм у волоссі. Вікторія сиділа на лавці так природно, що він на мить забув, куди йшов і чому поспіх. У ній було щось просте і впевнене, чого йому самого часто бракувало.

- Я просто хотіла дещо запитати, — вона зробила невеличку паузу, ніби зважуючи кожне слово, — що я, м-м-м, що мені можливо потрібна буде допомога з кресленнями, в нас часу залишилося до кінця місяця, памʼятаєш? Та книга, яку ти мені позичив, м-м-м, дуже допомогла, але я не впевнена, що впорпаюсь сама. Можеш мені якось допомогти? Може, в бібліотеці після пар?

Вікторія говорила обережно, як людина, що боїться зламати крихкий місток між собою та іншою людиною. У її голосі було щось від дружньої рішучості — вона показувала симпатію без сорому, але з повагою до можливого відмови. Андрій помітив, як її пальці нервово погладжують край шарфа; у цьому жесті читалася надія. Він і сам миттєво згадав ту злощасну закладку в книзі, яку позичав Віці. Якраз там був записаний його вірш, який він потім декламував на зібранні. Лиш ті слова, не були призначені для Вікторії. Випадкова недбалість, породила хибні почуття, дала химерну надію на те, чого насправді не існувало. Ті слова були призначені для когось іншого - більше для силуету, який кружляв у нього в голові, для якогось недосяжного образу з його мрій. Для когось, кого він ще не зустрів. У його голові миттєво з'явилося інше обличчя — Аня: її сміх під аркою, теплий погляд, те як вона слухала його вірш і робила його самого простішим і водночас значущим. Серце стислося від знайомого болю — місця, яке вже було віддане комусь іншому. Він відчував відповідальність не давати відповіді на ті самі почуття, бо його любов - вже була в Ані, ясна і невимовна.