7

Ніч розтягнулася над полями шовковою ковдрою туману. Одноокий ворон летів низько, крила його шурхотіли по скошеній траві, а одне велике око відбивало місяць так, ніби в ньому ховалися інші світи — холодний, чужинний відблиск, що колись належав не йому самому. За містом, де дороги вже знали лише нічних мандрівників і шепіт дерев, стояло його гніздо — велике сплетіння з гілля, що висіло на одинокому дубі над заглибленою стежкою.

Коли ворон торкнувся крайки гнізда, повітря затріщало від присутності, ніби його чекали. Запах вогкості, старого диму і землі наповнив ніздрі; листя шепотіло під ногами як старі слова. У темряві поза лінією світла з'явилася фігура: не цілком людина — середнього зросту, незграбний силует у плащі. З обличчя не можна було вполювати риси — вирізнялася лише одна порожня западина, замість того місця, де повинно бути око.

- Ти повернувся, — прошепотіла фігура голосом, що нагадував одночасно шурхіт сушеної кори й голос старих морів.

Ворон не відповів людським словом; його горлянка видала глухий, довгий клекіт — більше знак, ніж промова. Він виставив голову, і єдине око блиснуло, як протяжний рубін у темряві. Фігура наставила руку — довгі пальці були тонкі, як коріння, шкіра під ними натягнута, ніби втиснута хаотичною ниткою часу.

Не було ні ножа, ні голки: рука зупинилася біля очного яблука і торкнулась його так, немов вимірювала частоту пульсу. Потім пальці, здавалося, розчинялися у повітрі та й втиснулися прямо в погляд — не розрізаючи, а висмикуючи. Ворон стиснувся, але болю в його крилах не було; замість цього пройняла дивна хвиля відчуження, ніби з ока витягували не плоть, а спогад чи звук. Око вирвалося з орбіти як крижина, змочена зернистим світлом, і повисло в повітрі між двома світами — блискало й текло по ньому якась тьмяна рідина, що не була ні кров'ю, ні водою.

Фігура обережно тримала заповітний кулястий об'єкт, і щось у її позі промовляло давній ритуал. Вона наблизила своє обличчя з порожньою западиною; там, де мало б бути око. Пальці опустилися, немов вставляючи ключ у замок: око вклинилося в порожнечу та одразу запалало внутрішнім світлом. Людина — якщо це була людина — злегка відхилилася, і лице її скосилося в усмішці, котра була більше знаком задоволення, ніж людського мислення. Світло від ока спалахнуло, проскочивши по скроні, і на мить фігура виглядала не як звична плоть, а як вікно, через яке можна було побачити те саме чужинне сяйво, що жило в орбіті ворона. 

Фігура відчула. Невидима сила почала вливатися, після злиття. Усі спогади, думки - все побачене вороном миттєво повернулося до господаря ока. Голова вертілася зі сторони в сторону, так неначе виконуючи якийсь стародавній ритуал. Щось потойбічного відчувалося було в тих рухах.

- Х-м-м, -  почулося невдоволене хрипіння, - знову він.

Фігура невдоволено похитала головою та підвела свій вже повний погляд на ворона, який сидів з напівпорожньою орбітою, відчуваючи не лише втрату світла, а й звільнення: з очей вирвали не тільки зір, а й тягар здатності бачити деякі речі. Фігура зробила крок назад і, не вимовивши більше нічого, розчинилася в сутінках так само тихо, як прийшла — з поглядом, що тепер належав не їй одній. Поле повернулося до свого звичного подиху; неподалік зашарудів кущ, і зорі знову затяглися у своїх спіралях.

Вороний клекіт цього разу був іншим: він здався ніжнішим і старішим, як відлуння чогось віддаленого. Він піднявся на край гнізда, обертаючи порожню виїмку до місяця, і враз відчув, що світ десь далеко тепер блимає очима, які не були належними ні людині, ні звіру. Хтось у темряві ніс його відблиск, і від цього в повітрі залишився тонкий, тривожний відгомін — як після того, як на дорозі проїхала стара карета й залишила на землі смугу, що ніколи вже не витреться.