6

На вулиці вечоріло. Погода ще не була досить поблажлива для коротких шортів та легких сорочок, але Андрій вважав, що у його гардеробі, бракувало чогось пристойного на побачення у прохолодний весняний вітер. Він чекав на Аню посеред ринкової площі, недалеко від того місця, де вони вперше познайомились. Він знову помітно нервував. Телефона розмова пройшла нормально, хоча можна було і краще. Так як і передбачувалося, поради Сашка не допомогли. Не той випадок. Андрій просто вирішив бути самим собою та запитав прямо чи не проти вона піти з ним в суботу на побачення.

- А давай сходимо, - промовила вона по телефону. - А куди саме?

- Нехай це буде сюрприз, - сказав він, не маючи наперед вибраного місця.

А про такі речі, Сашко міг би і попередити. Хоча знаючи його, він би викрутився та придумав щось у лічені секунди. На такі речі у нього мозок працює добре.

- Сюрприз кажеш? Звучить дуже заманливо.

- Сподіваюсь, тобі сподобається. То як, на ринковій площі, завтра о 17?

- Біля того пана, якого люблять голуби?

- Так, - не втримав сміху Андрій уявляючи перед собою обліплену білими плямами статую. - Там було б ідеально.

Цей сюрприз, який видумав Андрій, став таки справжнім сюрпризом і для нього. Не довго він шукав відповідного місця, ідея сама прийшла йому до голови та він вирішив, що це ідеальний варіант.

А відтак, він стояв біля “пана, якого люблять голуби” о-пів на пʼяту та в чимчикував з ноги на ногу. Він чим раз, тим частіше споглядав на годинник на ратуші, який невмолимо продовжував свій біг і раз за разом прискорював настання тієї години. Щож це за відчуття таке, шуборталося у Андрія в голові. Як пояснити стан, коли прагнеш чогось усім своїм єством, але одночасно боїшся того до смерті. Чи це взагалі нормально? Чи хтось інший на моєму місці відчував би щось подібне? Можливо Сашко таки правий, що це все гра. Потрібно тільки знати правила і пробувати раз за разом, і так до виграшу. Але, чи буду я щось відчувати, скажімо, проходячи той самий чи подібний рівень десятий, двадцятий раз. Чи щось залишається з відчуттів у людини, за таку кількість спроб. Чи то навпаки? Саме це відчуття невизначеності та відкриття за кожним разом нових шляхів, таки напоюють чиюсь гординю? Важкі питання. Особливо зараз, коли, той клятий годинник щосекунди підповзає та своєї середини.

- Привіт, давно чекаєш? - Тонкий дівочий голос немов збудив його з жахливого сну.

- А я? Ні, ні. Я недавно прийшов. Привіт, до речі, - проблеяв Андрій немов дійсно з просоння.

- Супер, то куди підемо?

- Це сюрприз, памʼятаєш?

- А, ну так-так, перепрошую, - засміялася вона.

Тепер, коли його розум прояснішав, а зір загострився, Андрій помітив, що Аня виглядає ще красивішою, ніж тої ночі, коли він вперше її побачив, ховаючись в арці від дощу. Вона була вдягнена досить по простому. Ніяких тобі наліплених вій, ані яскравого макіяжу. Волосся заплетене у хвостик. Замість туфлів на підборах, зручні кросівки, а на тілі легка осіння куртка під колір джинсів. Це все доповнювалося досить милою посмішкою. Посміхаючись, вона немов перетворювалась на іншу людину.

Вони йшли повз центральну площу. Андрій всіляко старався підтримувати розмову. Як то кажуть молов аби молоти. Він занадто близько сприйняв слова Сашка, що ідеальне побачення, це як вдала презентація - потрібно нахвалювати себе та за всяку ціну старатися не мовчати. Мовчання - це кінець. От би тільки ще вміти вигадувати на льоту як Сашко, подумав про себе Андрій, ціни б не було цьому плану. Час тягнувся невмолимо довго, але з кожним кроком вони наближалися до цілі. Ще декілька десятків кроків і ось і вони - ті самі сходи, ті самі пожовклі деревʼяні двері, які більше нагадували вхід до старої корчми, аніж до пабу. Він привідкрив їх, і вони відповіли неприємним скрипом старих завіс.

- Це так задумано, - спробував пожартувати Андрій.

- Принаймні автентично, - відповіла Аня.

Запросивши свою нову знайому рукою всередину, як справжній джентельмен, Андрій мимоволі втупився у каскад вивісок на дверях. Його увагу притягнула одна конкретна афіша, де певний гурт під назвою Гурт-Без-Назви буде розважати відвідувачів живою музикою.

- То вони таки взяли цю назву, - пробурмотів про себе Андрій. - То виходить, шо вони мене послухали?

- Агов, там на верху, у хмарах, спускайтеся сюди, тут кажуть, що на сьогодні вже місць немає.

- А, що? Так-так, уже біжу, - випалив Андрій та полетів рятувати ситуацію. - А я столик забронював, на прізвище Степко, - крикнув він офіціанту.

Після вирішення ситуації, вони попрямували до свого місця.

- Такий популярний заклад, що навіть нема де стати, не те щоб сісти, - промовила Аня.

- Так ото-ж, - помямлив Андрій. - Тобі чогось принести випити?

- Почекаємо на офіціанта? Поки підійде, якраз щось виберу.

- Ой не знаю чи дочекаємося ми когось, - Андрій показово окинув натовп присутніх очима.

- Тоді просто поговоримо? - Усміхнулася вона.

О ні, тільки не це. Поговоримо. Тільки про що? У мене взагалі немає ідей. Від слова взагалі. Треба щось з цим робити.

- Емм, та я швиденько, туди і назад. Тут сьогодні акція, якщо у тебе сорочка в клітинку то пускають без черги.

- Ну якщо акція, - засміялась вона.

- То що тобі принести? Пива чи якісь коктейль?

- Думаю, що келих напівсухого вина буде достатньо.

- Окей, - Андрій мигом чкурнув пробиватися крізь натовп до барної стійки.

Ну звісно ж, що вино! З цього треба було і починати. Яке, блін пиво? Що взагалі за дурне питання? Не можна так лажати з самого початку, це тотальний мінусняк - думав про себе Андрій. Він був неабияк збентежений своїм питанням, вважаючи його вкрай недоречним і таким, що погано свідчило про його навички спілкування на побаченні, а вірніше про їх відсутність.

- Джин з тоніком, - випалив автоматично Андрій, як тільки настала його черга. Цей коктейль він ще довго не забуде.