4

На вулиці помітно похолоднішало та здійнявся вітер, приносячи час від часу за собою краплинки дощу. Все вказувало на те, що зараз почнеться буря. Андрій швидко попрямував у напрямку зупинки, минаючи вузькі вулички, які неначе ріки, стікалися до головної площі. Стара бруківка, вже була дещо слизькою від дощу, але він вправно перестрибував щойно повсталі калюжі. Раптом почалася злива. Не те щоб дощ розрісся у своїй силі та почав на повну, а почалася справжня злива з завірюхами на нищівними поривами. Нашвидкуруч поставлені дашки літніх майданчиків, зроблені переважно з матерії, мотало то вниз то вгору неначе парус корабля. Стара черепиця відбивала свою мелодію, немов гігантський барабан у вмілих руках. Андрій швидко зрозумів, що пора знайти прихисток та перечекати перші хвилини бурі, в надії, що вона скоро втихомириться. Роблячи різкий поворот у найближчу вуличку, він згадав, що недалеко є велика арка, яка слугувала входом до будинків. Дощ лив з такою силою, що він не міг бачити навіть декілька метрів перед собою. Ось вона, я вже бачу, - пролунало у нього в голові. Летячи зі всієї сили, майже навпомацки з опущеною головою до омріяного порятунку, він відчув, що у когось врізався. Ошелешений, він побачив перед собою клубок світлого волосся, який сидячи жбурляв у нього прокльонами. 

    - Вибач, я не навмисно, з тобою все в порядку? - Розгубленим голосом почав Андрій.

    - Від негоди заховалась, а от від людей не встигла, - промовив приємний тонкий голосок. 

     Вона підняла свою голову, щоб подивитись у вічі свого кривдника. Андрія неначе вкопало на місці. Це ж вона! Це ж та сама дівчина, була на зібрані і про яку їй розповідав Стахевич. Це просто неймовірне співпадіння. Але уся його радість від зустрічі миттєво згасла. Дівчина приклала руку до свого правого ока та побачила відбитки слідів крові. Її брова була делікатно розсічена, скоріш за все від удару, коли Андрій врізався в неї своєї головою.

    - Зачекай, у тебе кров! - вигукнув він. 

    - Ахх, дійсно. А я то думаю, що це таке червоне у мене на руці? - вона тицьнула йому своєю долонею, на якій залишилися відбитки крові, прямо під очі. - Це називається кров, так? Дякую, буду знати!

    - Слухай, не сердися так. Ти ж розумієш, що я не спеціально. Чекай в мене має бути хустинка. Ось, тримай приклади до рани.

    Вагаючись, вона все-таки взяла хустинку з його рук, простягнула руку під дощ, щоб трохи змочити та охолодити її та приставила до рани. 

    - Вибач, це було ненароком. Я так біг до цієї арки, що не помічав нічого і нікого навколо. 

    - Та досить вже вибачатись, - відповіда вона спокійним голосом. - Все добре, не переймайся. От тільки знову прийдеться йти на корекцію брів. Я лиш два дні тому була.

    - Еммм, якщо треба, то я, еммм, можу якось віддати.

    - Та жартую я, - вона повернулася до нього обличчям на якому була легка посмішка. - Ти ж Андрій Степко, так? Занадто соромливий, щоб говорити перед натовпом, але достатньо, щоб випивати зі Стахевичем на барі. 

    - Не зовсім. Він доречі сам підійшов. Я і сам був в шоці. А про мій виступ, все насправді було так погано ? 

    - Те що ти надмірно хвилювався - так, це було помітно усім, навіть тим, хто не бачив твого перепудженого лиця.

    - От блін. Як завжди налажав. 

    - Ну я б так не сказала. Не знаю чи ти памʼятаєш, але оплески були шалені. І не тільки з жалю до тебе. Думаєш Стахевич підійшов би до тебе, якби йому не сподобався твій вірш? Він тільки виглядає на дружелюбного чувака, якого всі обожнюють. Насправді він терпіти не може посередньості. Думаю, він побачив у тобі дещицю таланту і хотів направити тебе у правильне русло.

    - Так як направив тебе? 

    - Він розповів, так? - Вона посміхнулася. - Як бачиш ти не один такий особливий. 

    - Він казав, це було в Києві. 

    - Так, я там живу, а тут навчаюся. Перший курс як не як. Як була вдома, то вирішила спробувати своїх сил.

    - Якщо вже про то мова, то мені дуже сподобався твій вірш. Якби не Стахевич, то і так би його не почув. Це він запропонував помовчати та послухати тебе. 

    - Дякую, приємно. Твій вірш мені теж зайшов. Дуже мелодійний. А ще я краєм вуха чула, ніби тебе подумують номінувати на відкриття року. Звісно, якщо не зʼявиться хтось кращий до початку літа. 

    - Оу, навіть не знаю що сказати. 

    - Якби ти не забився у кут, а бодай з кимось познайомився на ʼпісля-вечірціʼ, то дізнався би набагато більше, - промовила вона без будь-якого докору в голосі, - Вибач, що так прямо, але мені вже не раз казали, що я занадто пряма. 

    - Ну як сказати. Важко чути такі слова. Але з іншої сторони це правда. Як то кажуть визнання проблеми хворим, це вже половина успіху. 

    - Ха-ха, точняк.

    - Вибач, що запитую, але… Як тебе звати? Я не розчув твого імені, коли сидів за баром, мене трохи заговорив Стахевич.

    - Так, так, у всьому винен Стахевич, - вона знову посміхнулася. - Я Аня. Твоє імʼя я вже знаю, то ж приємно познайомитись.

    Вона простягнула йому руку. Як того вчив етикет, привітатися з дівчиною за руку можна тільки тоді, коли вона перша її простягнула. Щось у ньому перемкнулося ще до того як він забіг до цієї арки. За звичайних обставих, він ніколи б зміг вести розмову так вільно і невимушено. Щось йому допомагало. Слова, як то кажуть, самі сідали на язик і довели до цієї ситуації. Що це? Ця незобовʼязуюча легкість. Він уже знав відповідь на це питання, але боявся собі зізнатися, що високий градус від коктейлів, а потім від пива, ще шубортався у нього в голові. Його власний розум, більше не сковував, ані рухів, ані слів. Все відбувалося максимально природньо і йому дуже сподобався новий стан. Ця тимчасово набута впевненість.

    Цей момент він памʼятатиме до кінця свого життя. Він тримає чужу руку. Ні, це не те відчуття. Це відчуття, коли давним-давно щось мав рідне, згубив, і по довгих роках знову маєш нагоду доторкнутися. Чи це воно? Кохання з першого погляду? Чи це те відчуття, яке так романтично описували автори минулого? Чи це те саме, що так невпинно раз за разом зʼявляється по телевізорі? То, воно таки існує? Можливо хтось інший, в іншому часі при інших обставинах знайде відповідь на це запитання. Сьогодні ж, Андрій був повністю впевнений, що не очі покохали її. Не її краса заполонила його серце. Це було щось інше, незнайоме йому відчуття. Відчуття тепла, затишку та спокою.