Розділ 2

Їхати було недовго. Зазвичай Буревій швидко долав цей шлях. Та сьогодні все було якось не так. Буревій — а саме так звали коня, який так нервувався вночі й майже не спав, пильнуючи, щоб до його господаря знову не причепилася якась нечиста сила, — тепер ледве тримався на ногах. Уже через пів години дороги він почав клювати носом просто на ходу. 
—Ей, малий, ти чого це такий млявий? Я ж наче нічого дивного тобі не давав, — козак поплескав його по загривку. 
Кінь стрепенув головою, наче намагаючись відігнати сон. 
—Ні, хлопче, так не піде. Давай зупинимося на годинку. Відпочинеш. 
Помітивши затінок дерев на узліссі, Святослав спішився. Він зняв спорядження, розсідлав коня й пригладив його шерсть кольору житнього квасу. Потім обоє влаштувалися на перепочинок. Буревій ліг у траву й майже одразу задрімав під теплим літнім сонцем. Святослав присів поруч. Закурив люльку й замислено задивився в бік річки. Його думки текли туди так само невпинно, як і вода. Повертаючись до її обличчя, обличчя русалки.

Десь на дні річки, куди сонячне світло доходило вже слабким і розмитим, стояв палац, мов з кришталю. У ньому разом із сестрами сиділа Меланія. Тонкі пальці русалок пряли тканину — ніжну й сяючу, як сонячні відблиски на воді. Звідусіль лунав тихий спів, що задавав роботі неквапливий ритм. 
Там же сидів і Водяник. Володар річок, озер і ставків. Великий та могутній. Замість ніг він мав довгий сомовий хвіст. Густа борода й волосся спадали майже до самої підлоги, приховуючи більшу частину його тіла. У руці Водяник тримав тризуб, що тьмяно виблискував у водяній імлі. 
А очі... 
Його очі були темними й бездонними. Вони дивилися просто на тебе. Крізь тебе. У саму глибину душі. Так, ніби бачили все те, що ти сам давно сховав від себе.

Святослав різко здригнувся. Люлька ледь не випала з його рук. Він сам не помітив, як задрімав під сонцем. Та навіть прокинувшись, усе ще бачив перед собою ті очі. Здавалося, вони й досі вдивлялися в нього звідкись із темної глибини. І від цього по спині повільно пробіг холодок.

А десь на дні водойми, у кришталевому палаці, Меланія також не могла відірвати думок від того дивного козака. Її так тягнуло до того тепла. До живого тепла. 
Зараз їй так само не сиділося на місці, як зазвичай її сестрам на суходолі. Чомусь саме тепер їй хотілося співати не спокійних пісень, які зазвичай лунали під час прядіння й ткання. Їй кортіло влитися в танок, як тієї ночі на березі. Хотілося повернутися туди знову. 
За цими думками вона й не помітила, що майже перестала прясти. 
На неї дивився Водяник своїми великими чорними очима. Він був явно збентежений поведінкою русалки. 
Зазвичай Меланія була зосередженою. Найсерйознішою серед усіх сестер. Водяник завжди думав, що це через те, як вона стала русалкою. 
Дівчина зазвичай поверталася першою й працювала найстаранніше, наче це було найбільшою втіхою її безсмертного життя. До того ж саме в неї виходили найкрасивіші візерунки на тканинах, які пряли дівчата. 
Тому Водяник цінував її майстерність і любив, мов рідну доньку. 
—Меланіє, дитино, ходи-но до мене, — пробулькав голос Водяника. 
Дівчина озирнулася, наче кликали когось іншого. Та ніхто з русалок не відривався від роботи. Лише дзвін пісень перепліталися між собою. 
Опустивши очі, Меланія попленталася до нього. 
Русалка не знала, чи завинила в чомусь, чи, може, господар річки таки дізнався про Святослава.

Святослав струснув головою, відганяючи моторошні видіння. Він потягнувся й почав трохи розминатися. 
—Ну що, Буревію, давай уже їхати, — мовив він, підходячи до коня. 
Та відповіді не було. Сон усе ще не відпускав його чотириногого товариша. Козак підійшов ближче. Нічого не змінилося. 
—Друже, нас командир не похвалить, якщо ми не приїдемо вчасно, — парубок поплескав коня по загривку. 
Нарешті Буревій розплющив очі й повільно, ліниво підвівся на ноги. 
Їхали вони вже значно жвавіше. Навколо хвилювалися під вітром зелені колоски, а попереду чекав його теперішній дім. 
Дорога не зайняла й половини дня, коли Святослав нарешті побачив сторожову вежу та дерев'яний частокіл. Вони велично височіли біля широкого русла річки. 
Ось вона — застава, де він служив. 
Святослав пришпорив Буревія, бажаючи якнайшвидше повернутися назад. Кінь перейшов у швидкий галоп, а вітер омивав козакові обличчя. Та навіть у тому вітрі було щось дивне. Здавалося, він доносив із боку річки чийсь далекий поклик. 
Святослав похитав головою. 
Не до того зараз. 
Перед великими дерев'яними воротами він нарешті сповільнився. На варті стояв його побратим Степан. Він був старший за Святослава, кремезний і широкоплечий. Хоч зростом трохи нижчий, зате нагадував дикого кабана — такого ж міцного. 
— Степане, брате, я повернувся! Не відчиниш ворота, щоб я нарешті віддав цю писанину отаманові? 
— О, малий, це ти? Довгенько ж тебе не було. Думаю, Ярослав із тебе шкуру здере, — загиготів Степан своїм розкотистим сміхом. — Біжи до нього хутчіше. Щось його знову якась муха вкусила. 
Ворота зі скрипом прочинилися. Святослав швидко провів Буревія всередину застави. 
Юнак і досі не розумів, що такого важливого було в тих листах, які він передавав. Та, мабуть, справа справді була серйозна, якщо командир останнім часом ходив похмуріший за грозову хмару. Хоча в заставі часто кепкували що він ходить напнутий мов той кіт з розпушеним хвостом. 
Навколо вирувало життя. Біля кузні коваль із розмаху бив молотом по розпеченому металу, обливаючись потом. На даху однієї з хат козак лагодив покрівлю, раз у раз лаючись собі під ніс. Біля колодязя кілька джур тягнули відра з водою, бризкаючи одне на одного. Святослав підвів Буревія до стайні й передав конюху. 
— Святе, потім твоя допомога знадобиться. Якщо Ярослав тебе не приб'є, то я вже точно знайду для тебе роботу. 
— Добре, обов'язково, — усміхнувся козак. 
Та вже за мить він поспішав далі. Під ногами здіймалися маленькі хмарки пилу. Він проминув склад із припасами, проскочив повз свого товариша, який саме набирав воду з колодязя, і нарешті дістався найбільшої хати на заставі. Отаманської. 
Святослав штовхнув двері. Усередині пахло димом, воском і старими паперами. За широким столом сидів Ярослав і щось уважно читав при світлі вузького вікна. Його густі брови були насуплені, а в очах блищало роздратування. Почувши скрип дверей, він підняв голову. Гострі вилиці напружилися. 
— Щось ти довго, — голос його прогримів, мов далекий грім. 
— Був змушений заночувати по дорозі. Довелося довго чекати на відповідь від голови, — спокійно відповів Святослав. 
— То давай сюди листа. 
Роздратування в голосі трохи поменшало, але не зникло. Святослав простягнув згорток. Великі, загрубілі від праці пальці одразу вихопили папір. 
— Йди звідси. А за затримку допоможеш Іванові в стайні. 
Ярослав уже розгортав листа й навіть не дивився на козака. Святослав нічого не відповів. Лише розвернувся й попрямував до виходу. Коли двері зачинилися за його спиною, він важко видихнув.