Розділ 1

Вода була вже аж такою теплою, наче розтале масло, й так само тягучо відчувалась. Під вечір улітку вода завжди така. Якби ж то тільки не ці кровопивці, що літали над рікою, то, може, більше охочих було б насолодитися нею. Хоча не лише це відлякувало людей — з дитинства їх лякали русалками, що можуть залоскотати й забрати до себе на дно. І саме в цей час, коли разом із місяцем уже виринали зорі, вони мали з’явитися. 
Але один парубок не боявся нікого й був надто впевнений у своїх силах. Це був юний козак. Його кінь, хоч і не знав тих легенд і билин, відчував нечисту силу. 
— Тихіше, малий, ти чого це? — пригладжував козак морду свого напарника. 
Кінь же не був настільки певний у силах свого господаря. 
А в цей час десь із-під води виринула голова, а потім і струнке дівоче тіло. Зазвичай русалки ходили зі своїми сестрами, але Меланія часто усамітнювалася й блукала окремо — не така весела й розважлива, як інші. На ній була довга біла сорочка, а темне волосся струїлося аж до колін. На голові красувався вінок із осоки. Шкіра була така бліда, що наче відбивала місячне світло. 
Вона любила гуляти берегом під місяцем, бажано в тиші, але іноді інші сестри знаходили її. 
Козак, що стояв та курив люльку, лише краєм ока помітив, що хтось іде вдалині, а його кінь почав нервово переступати з копита на копито й іржати. Таємнича постать не змінила ні напрямку, ні темпу — вона наче пливла далі. 
Юнак пішов за тим силуетом. Йому було цікаво, хто ж ходить вечорами в такій глушині. Його хода була швидкою, тому він досить скоро наблизився до незнайомки. В його очах це була дівчина в нічній сорочці, яка бродила лісом уздовж струмка. Він не розумів, що вона тут забула. 
— Гей, дівчино, ти чого тут робиш? Небезпечно тинятися лісами в таку пору. 
Вона його ігнорувала. Здебільшого люди не надто хотіли спілкуватися з русалками, бо боялися їх. Тому просто чекали, поки вона пройде повз. Але він був упертим, мов віслюк, і продовжував її наздоганяти. 
— Та я ж із тобою говорю. Чи ти зовсім глуха? 
Парубок схопив її за руку й завмер — вона була така холодна, наче мрець. 
— Та ти ж он як змерзла. 
Він зняв свою бурку й накинув їй на плечі. Дорогою його наздогнав дощ, тому він досі її не скинув, навіть коли все вже висохло. 
Дівчина здригнулась. Уперше вона повернулась до нього й подивилася просто у вічі. Вони здавалися чорними у світлі місяця. 
— Ти знаєш, що в лісі ночами ходить нечиста сила та різні духи? — вона дивилася так, наче зазирала йому в душу, і парубкові аж стало млосно. 
— Та то все лише билини. Ліс та й ліс. 
Він відвів погляд, але його відчуття первинного жаху й дивного захоплення цією вродливою  дівчиною змішалися в тугий вузол, і він не знав, що робити з цими почуттями. 
Меланія дивилася на парубка, і чомусь їй ставало тепліше. Уже не було того відчуття вічного холоду, що не покидало її тіло. Її холодне й повільне серце наче почало танути, мов крига навесні. Вона закуталась у бурку. 
— Дякую. 
Тепер вона не знала, що робити: стояти далі, втекти чи забрати його на дно. Їй ніколи не подобалося топити людей, якщо тільки це не були парубки, що дурили голови дівчатам, чи старі збоченці, які підглядали за молодими. 
— Ти так змерзла. Ходімо, я якраз багаття збирався розпалити, — перервав її думки парубок. 
Вона лише кивнула й пішла за ним. Русалці було дуже важко придумати, що сказати. Вона з відчаєм намагалася пригадати, як заставала дівчат із парубками на Купала минулого року і про що ж вони розмовляли. 
— Ти звідки тут взялася? — спитав парубок. 
— Я не дуже люблю проводити час із сестрами, от і втекла. 
Меланія подумала, що чесна відповідь, мабуть, краща, ніж вигадувати щось нове. 
Козак замислився й не розумів, як узагалі дівчина тут з’явилась. Він не пам’ятав жодного села довкола. Щось у його природі кричало про небезпеку — шкіра вкривалася сиротами, але він ігнорував ці відчуття. Що йому, козакові, загартованому в кривавих боях, могла зробити така тонка й тендітна дівчина? 
Її личко здавалося парубкові вродливим і таким нещасним, що хотілося втішити. Він не знав, що вона не людина, і щиро хотів допомогти. 
— Як тебе звуть? — нарешті подала голос дівчина. 
— Святославом. А тебе як? — він усміхнувся до неї. 
— Меланія. 
Від його посмішки її неживе серце наче пропустило удар. Русалка відвела погляд, а потім потайки почала його розглядати. Широкі плечі й високий зріст змушували її дивитися вгору. Він був міцний — у ньому одразу було видно воїна. Його статура видавалася загрозливою, хоча поведінка вказувала, що він добра людина. 
На щоці виднівся шрам. У нього були гострі вилиці й вибриті скроні, хоча зверху спадало волосся. Меланії здалося, що він вродливіший за всіх парубків, яких їй доводилося бачити. 
Вона знову опустила очі й подумки почала картати себе за такі думки. 
Вони тихо йшли й не знали, як продовжити свій діалог. 
Кінь, прив’язаний до стовбура, почувши Меланію, почав іржати й нервово тупцяти на місці. Святослав став його заспокоювати, гладячи по морді та загривку. Меланія відступила, показуючи, що не хоче загрожувати тварині. Та кінь більше боявся за господаря, ніж за себе. 
Врешті козакові вдалося його заспокоїти. 
Парубок почав розводити багаття, а дівчина дивилася на нього, наче заворожена. Вогонь спалахнув, і Святослав присів на землю. У світлі полум’я він уважніше подивився на Меланію — її шкіра видавалася голубуватою. 
— Як же ти так змерзнути влітку умудрилась? Ходи ближче до вогню, — він махнув їй рукою, але вона не зрушила з місця. 
Русалка почала розуміти, що цей козак не впізнає її справжньої сутності. 
— Краще тут постою, — відповіла вона. 
Парубок подивився в її ясні зелені очі й підійшов ближче. Тепер він почав помічати, що її шкіра й справді надто синя, як для живої людини. А тоді на ногах він побачив перетинки. 
По його спині пробіг табун сиріт, а серце закалатало так сильно, що він відчував його стукіт аж у роті. 
Кінь став дибки й голосно заіржав. 
Святослав відсахнувся. 
— Що ти таке? По мою душу прийшла? — парубок вихопив шаблю й наставив на неї. 
Меланія відступила назад. Їй стало лячно. Хоч вона й була нежива, але все одно не хотіла б, щоб її проштрикнули шаблею. 
— Ти сам мене з собою потягнув. Та й навіщо мені твоя душа? — цього разу дівчина без страху дивилася йому просто у вічі. 
Козака не полишав жах, та він опустив зброю. Вона й справді не нападала — це він сам пішов за нею. 
Святослав нервово видихнув, а потім раптом пирхнув зі сміху. 
Стоїть і сміється, а Меланія й зрозуміти не може, що його так насмішило. Дивиться на нього з подивом і нічого не розуміє в людській поведінці. 
— Пробач. Просто згадав, як ти серйозно говорила про нечисть, а тепер зрозумів, що ти казала про себе. Чомусь це видалося мені смішним. Раз уже така справа, то давай посидимо біля багаття, і ти розкажеш мені, чому досі не затягла мене на дно річки. 
Він сів біля вогню й поплескав долонею по землі поруч із собою. 
Меланія дивилася на нього, як на місцевого дурника, що бігає з палицею й кричить щось про пророцтва. Тобто як на когось не зовсім при тямі. Але все ж підійшла ближче й присіла навпочіпки. 
— Ти дивак. Мене не вбив, а лише смієшся. 
— Насправді я чув, що зустріти русалку — добрий знак. А як спіймати, то ваш рід буде тебе захищати й бажання виконувати, — він усміхався кудись у багаття. 
— То ти вирішив мене спіймати? Не думаю, що тобі буде з того якийсь зиск. То лише байки. Хоча можеш через пару днів сказати, як там твоя вдача, — русалка ледь помітно усміхнулась. 
— То ти вмієш посміхатись? А я вже думав, що розучилась, — він усміхнувся їй у відповідь. 
— Можна сказати, що й справді розучилась, — її погляд знову втупився в річку. 
— То як ви стаєте русалками? Ви й справді утоплениці? — його брови насупились. — Хоча знаєш, можеш не відповідати. Це недоречне питання. 
— Не всі утоплениці, — Меланія подивилась йому у вічі. 
Святославу стало ніяково. І навіть не через те, ким вона була, а через те, що він зачепив тему, яка могла її ранити. 
Десь удалині почувся дивний звук — наче крик птаха чи якоїсь іншої істоти. 
Меланія різко підвелася на ноги. 
— Сестри. Вони мене шукають. 
Козак витріщився на неї й не знав, куди себе подіти. Але дівчина лише зняла із себе бурку й накинула йому на плечі. 
— Сиди тут. Я їх уведу. І дивись — а то ще залоскочуть. 
Вона побігла на звук, а він прислухався й зрозумів, що то пісня. 
Русалочий спів звучав, мов пташині голоси. Слів було не розібрати — лише мелодія й голоси, схожі на дзюрчання річки та солов’їні розмови. 
Меланія ще трохи бігла, а потім, коли світла багаття вже не було видно, а спів лунав зовсім близько, сповільнила ходу. Вона йшла, як завжди, але щось у ній уже було не таким, як раніше. 
Раптом із кущів виринула Іванка. Вона закружляла довкола Меланії й засміялась. 
— Сестричка знайшлася! Чого ж ти нас покинула? Веселіше й приємніше разом. Ходімо танцювати з сестрами! 
Вона схопила її за руку й потягнула крізь чагарі ближче до води. 
Русалки співали так мелодійно й дзвінко, що, якби поряд стояла людина, то розплакалася б від краси того співу. Сестри бралися за руки й кружляли в якомусь дикому, несамовитому танці. Вони сміялися, крутилися й не зупинялися ні на мить. 
Здавалося, якби хтось смертний приєднався до цього магічного дійства, то танцював би, доки не впав би мертвим. Та на щастя людей ця розвага була не для живих. 
Пізніше до них приєдналися й інші сестри — лісові мавки. Вони трохи відрізнялися від русалок, але так само любили танці й співи. 
Так вони співали й кружляли зі сміхом аж до самого світанку, поки зорі не почали згасати. 
Тоді сестри одна за одною рушили до річки й попливли до батечка Водяника в його підводне царство. 
Меланія озирнулась у той бік, де залишився козак, і десь у її серці знову відчулась маленька часточка тепла. 
Святослав після відходу русалки ще довго дивився їй услід і прислухався до пісень. Вони не стихали ні на мить — ні поки він вечеряв, ні коли вкладався спати. 
Навіть коли козак прокинувся на світанку, відголоски співу ще линули понад річкою. 
Він мимоволі згадав її — кругле личко й очі, наче сповнені всієї туги світу. Йому страшенно кортіло ще раз побачити усмішку на тому сумному обличчі. 
А потім він струсив із себе ці думки й умився річковою водою. 
На мить йому здалося, що Меланія дивиться на нього з-під води. 
Туман клубочився понад землею вздовж річки, а Святославу вже час було рушати далі. 
Він заїжджав до містечка, щоб передати якісь папери від командира. Ті справи його не надто цікавили. Парубок був добрим козаком, але не любив зайвих клопотів — хотів лише чесно виконати свій наказ. 
Прямий настільки, що іноді через це отримував добрячий нагоняй. 
Осідлавши коня, Святослав погнав назад до свого загону.