поцілунок іуди

обличчя травми,
вкрите штукатуркою зморшок,
приходить до мене в сонному паралічі,
посміхається кривим зубом,
шепоче прямо у мозок,
що я - Іуда,
упир, 
цілуючи Смерть у губи,
вихваляється грубими
пацьорами 
з черепами,
вкривається пилом,
припадає червоним мохом
з роками,
пропливаючими світанковими хмарами
з кави й какао
за побитими вікнами 
відбитих позицій.

травматичний досвід 
хапає 
судомою підборіддя,
стискаючи його собачим тремтінням
необачно,
перетворюючи на лячну
тінь
невдячної
думки,
егоїстичної і нерозумної,
ohne Rationalität, ohne Objektivität,
вступаючи у трилогію
університетів,
де навчають любити Бога,
але не того,
підспівувати сирені 
повітряної тривоги,
проганяти потерпілих
і потерчат
з порогу,
знищуючи власних дітей
духовних,
неначе Сатурн.

обличчя травми
воює
із моїм спокоєм,
наповнюючи чашу скорботи 
до краю,
обриву,
уривку 
з книги О.Генрі,
вириваючи останню сторінку
отруйних плющів
і закоханих днів,
припудрених товстими пальцями
кривих амурів
й дзеркал,
регочучи під вікнами
о 3й ночі
шакалами,
змітаючи усе набуте
й пророблене
шквальним 
поривом вітру
змін
на добу чи на три.
потвори волають,
зриваючи зв'язки,
що можемо повторити,
вбиваючи усвідомлення,
що це все вже позаду,
а нині лишилося 
тільки в моїй голові,
не даючи спокійно спати,
кирпатим
барометром
заміряючи
цінність брехливих постулатів
в м'якій палаті,
якої і не існувало ніколи
по факту,
акту,
пакту,
завіреному печаткою,
опломбованому
зачаттям 
довіри.

зраджені руки,
пробиті тремором,
в пароксизмі зневіри,
курять недопалки на розбитім балконі,
падають з неба
зраненим драконом,
підбитим ППО,
розквітають півоніями
на підвіконні,
накрапають розпеченим воском
в чужі долоні,
змушуючи їх пітніти
бурштиновими сльозами
могутніх сосен,
зеленіють фальшивим фоном,
грубим тоном,
викраденим телефоном,
перекресленим
спогадом,
перехрестями,
що ніколи не сходяться 
навіть у перспективі.

мої обпечені 
руки 
молилися
на вогонь,
що їх спопелив
суперечливо, 
але то все не мало сенсу:
по суті своїй -
недоречне.