36.2

Яна повернулася до зали.

– Де ти пропала?

Роман простягнув їй келих вина.

– Розмовляла.

– З дружиною Россі?

Яна подивилася на нього.

– Так.

– Все нормально?

Ні. Абсолютно ні.

– Розповім пізніше.

Роман не став розпитувати. Тільки торкнувся її руки.

Заграла повільна музика. Чоловік Богдани вже повів дружину танцювати. Рафаель щось сказав Орисі, простягнув руку.

Лукреція, вчинивши абсолютно непередбачувано, підійшла до Романа й щось легенько сказала йому, вказуючи на танцпол. Роман здивовано глянув на Яну, але з ввічливості відмовити не зміг. Вона лише кивнула йому, відпускаючи.

Яна залишилася біля краю залу, спостерігаючи, як Роман кружляє з італійкою. Вона прислухалася до своїх відчуттів і з подивом усвідомила, що вона зовсім не ревнувала Романа. Ані краплі. Усередині панував повний спокій щодо нього. Лише подив і відчуття, що Лукреція зробила це навмисно.

– Вона зробила це навмисно? - пролунав над вухом низький голос із знайомим акцентом.

Яна не встигла відповісти. Данте впевнено взяв її за руку й вивів на середину залу. Його долоня лягла їй на талію.

– Ваша дружина сьогодні взагалі багато чого робить навмисно. І повідомила мені цікаву новину, - тихо мовила Яна, змушуючи себе дивитися йому в підборіддя.

– Боюся запитувати, що саме вона встигла наплести, - Россі звузив очі.

– Вона сказала, що ваш шлюб фіктивний.

Данте сповільнив крок у танці. Його дихання торкнулося її скроні. Він повільно підняв її праву руку ближче до очей.

На її зап'ясті виразно виднілося маленьке татуювання у вигляді хвилі. Таке ж, як і в нього на лівій руці. Спогад про безтурботні дні на Сардинії, про які вони колись поклялися не шкодувати.

– Пам’ятаєш нашу дурість? - пошепки спитав він, дивлячись то на її шкіру, то в очі.

Яна глянула на їхні майже однакові татуювання. В очах проти її волі заблищали сльози, які вона з усіх сил намагалася приховати.

Данте побачив цей блиск і зрозумів усе без слів. Захисні межі впали.

– Яно…

– Не треба, - вона забрала руку. - Будь ласка.

І швидко пішла геть.

Яна вийшла на терасу, там панувала прохолода. Нічне повітря освіжало, але шкіру все одно пекло.

Двері знову відчинилися. На терасу вийшов Данте.

– Ти не вмієш залишати людей у спокої?

– Тебе - ні, - чоловік підійшов майже впритул, змушуючи її розвернутися. - Ти знаєш правду про аварію. Ти знаєш правду про Лукрецію. Скільки ще ти збираєшся ховатися від мене?

– Чого ти хочеш, Данте?

– Бачити сина.

– Ти його побачиш.

– Коли?

– Я не знаю!

– Яно, я пропустив два роки!

– А я ні! - голос зірвався гучніше, ніж вона планувала. - Я була з ним щодня. Коли він не спав. Коли різалися зуби. Коли вперше захворів. Коли зробив перший крок і сказав перше слово! Не можна просто повернутися й вимагати, щоб я за кілька днів перебудувала все наше життя!

– Я цього не вимагаю.

– Вимагаєш! Просто красивішими словами.

Данте підійшов ближче, нахиляючись до неї.

– Я намагаюся зрозуміти, де моє місце.

– А я не знаю, де воно!

– Тоді дай мені можливість його знайти! - підвищив голос Россі, схиляючись так близько, що їхні лоби майже зіткнулися. - Я щодня проклинаю той день і той автомобіль! Я втратив тебе! Але я повернувся не для того, щоб дивитися, як ти віддаєш мого сина іншому чоловіку.

Вони задихалися від власних слів, стоячи в небезпечній близькості один до одного.

– Мені було простіше, коли ти був козлом, Россі.

Він завмер, дивлячись на неї, а потім раптом тихо засміявся.

– Не смійся!

– Я намагаюся.

– Погано намагаєшся.

– Біля тебе в мене взагалі останнім часом усе погано виходить.

Вона відчула, як гнів розчиняється.

– Я хочу бути батьком Адріана, - вже серйозно сказав Данте. - Не гостем. Не чоловіком, якого він бачить раз на місяць.

Яна мовчала, дивившись йому в очі. Вони стояли занадто близько.Його погляд ковзнув до її губ. Вона не відступила.

Двері тераси тихо відчинилися.

– Яна.    

Вона різко повернула голову. Роман. Він зупинився біля дверей. Подивився на Яну, потім на Данте. І лише після цього підійшов. Його долоня лягла Яні на талію.

Данте опустив погляд на цю руку, а потім повільно підняв очі на Романа.

– Пане Россі, - привітався Роман.

– Романе.

Чоловіки стояли один навпроти одного, міряючись важкими поглядами. Яна відчула напругу в руці на своїй талії.

– Я тебе загубив, - сказав він Яні.

– Я просто вийшла подихати.

— Бачу.

Данте трохи звузив очі.

– Ми говорили про Адріана.

– Розумію.

– Ромо…

– Все нормально, Ян.

Але нормально не було. Роман дивився на Данте вже не як на її боса. Перед ним стояв чоловік з її минулого, батько Адріана, який не збирався відступати.

Данте перевів погляд на дівчину.

– Ми ще не договорили.

– Не сьогодні вже.

Данте кивнув, але перед тим, як піти, затримав на ній погляд.

– Добре. Не сьогодні.

Він повернувся й вийшов. Роман мовчав, доки двері за ним не зачинилися.

А потім тихо запитав.

– Він досі має до тебе почуття?

Яна повернула до нього голову. Після слів Лукреції відповідь вона вже знала.

Гірше було інше. Вона досі не знала, що відчуває сама.