Розділ 35

Перед інтеграційною зустріччю

Яна запізнювалася.

Адріан із самого ранку вирішив випробувати мамине терпіння. Син чомусь насупився, відмовився вдягати светр і вередував без жодної причини.

Пояснювати свій бунт дворічний чоловік не збирався.

Тому біля бізнес-центру Яна припаркувалася пізніше, ніж планувала. Вона схопила сумку з пасажирського сидіння й швидко попрямувала до входу.

Біля самого краю парковки стояв Данте. Він просто чекав на неї, тримаючи руки в кишенях темного пальта.

Яна подумки вилаялася. Саме цього їй зараз бракувало для повного щастя.

Вона продовжила йти вперед, не сповільнюючи кроку. Россі рушив назустріч.

– Нам треба нарешті поговорити.

Яна зупинилася.

– Ми вже поговорили.

– Не до кінця.

– Мені вистачило.

– А мені ні.

Спокій італійця виводив із себе. Кілька днів тому цей чоловік кількома фактами розібрав її трирічну впевненість на шматки, а тепер стояв і вимагав продовження.

– Увечері, - продовжив він. - Повечеряй зі мною.

Яна примружилася.

– Це запрошення від керівника?

– Ні.

– Тоді від кого?

Він посміхнувся.

– Від чоловіка, з яким у тебе було спільне минуле. І з яким є спільна дитина.

– От саме - дитина.

Дівчина перехопила ремінець сумки.

– Нас із вами зараз пов’язує тільки одна людина. Адріан. І на цьому все.

Усмішка на обличчі Россі згасла. Він зробив крок уперед.

– Яно…

– На нас дивляться, - перебила вона, кивнувши в бік скляних дверей. - Ми біля офісу.

Йому було байдуже. Погляд чоловіка опустився до її губ. Яна відчула гарячу хвилю роздратування. Ні. Цього разу вона не дасть йому контролювати ситуацію.

– І вашій дружині це теж навряд чи сподобається.

Щось змінилося в його обличчі. Погляд став суворішим.

Яна витримала паузу й додала.

– Як і моєму чоловікові.

Слово вона вимовила навмисно. На вилицях Данте виразно проступили жовна. Щелепа стиснулася.

– Ти не заміжня, - відрізав італієць.

Яна промовчала.

– Яно, - повторив він, крок за кроком намагаючись пробити її холод. - Ти не заміжня.

– Мені вже час.

Вона зробила крок убік, прагнучи обійти його.

Данте тихо мовив рідною мовою.

– Mi sei mancata, tesoro mia. (1)

Яна завмерла. Вона не хотіла чути його італійської, цього тону й звертання, яке миттєво повертало на Сардинію.

Яна простягнула руку, вперлася долонею в його груди й із силою штовхнула чоловіка назад.

– Не називай мене так.

Без «ви». Вона сама це помітила й розсердилася ще дужче. Розвернувшись, дівчина пішла до дверей. Озиратися вона заборонила собі категорично.

Данте дивився їй у спину. Усередині палала лють, але передусім на самого себе. Чоловік усвідомлював, що поводиться як хлопчисько, який втратив контроль над ситуацією.

До обіду Россі залишався в компанії.

Яна двічі перетиналася з ним у коридорі. Обидва рази вони поводилися як чужі люди, які просто працюють в одній будівлі.

Після першої години італієць зник. Його кабінет спорожнів, секретарка Тетяна кудись бігала з телефоном, а Рафаеля теж не було видно.

Богдана визирнула в коридор.

– А де наш великий італійський бос?

Орися не відірвалася від монітора.

– Втік від таких балакучих працівників, як ти.

– Якби від мене, я б уже знала його адресу.

– Навіщо?

– Щоб переконатися, що добре втік, і наздогнати з підписаним кошторисом.

Яна пирснула.

Богдана задоволено повернулася до столу.

– От. Хоч хтось тут цінує хороший гумор.

– Це був гумор? - уточнила Орися.

– З тобою сьогодні розмови не буде.

За робочими справами решта дня минула значно швидше. 

(1) Переклад (італійська) "Як же я за тобою сумував, моя дівчинко".