33.1

Дорогою до кабінету Данте Яна рахувала кроки. Дванадцять до повороту. Ще дев’ять до приймальні. П’ять до дверей.

Доросла жінка. Серйозна посада. Мати дворічної дитини. І поводиться так, наче її викликали до директора школи.

Тетяна відчинила двері.

— Заходьте. Пан Россі чекає.

Яна увійшла до кабінету. Данте стояв біля вікна. Почувши кроки, повернувся.

— Дякую, що зайшла.

— У мене був великий вибір.

Кутик його рота ледь ворухнувся.

— Бачу, настрій у тебе стабільний.

— А ви сподівалися на покращення?

— Я вже навчився не будувати таких сміливих планів.

Яна залишилася біля дверей, схрестивши руки на грудях.

— Для чого викликали?

Данте підійшов до столу, але не сів.

— Учора я бачив тебе. Біля твого будинку.

Яна перестала всміхатися.

— Ви стежили за мною?

— Схоже, що так, - чесно відповів він. І в його голосі ковзнула гірка самоіронія. - Можливо, мені час лікувати голову. Мені самому не дуже подобається, ким я став за останній час. Ще трохи - і почну ховатися за кущами.

Яна навіть розгубилася від такої відвертості, але одразу зібралася.

— Навіщо, Данте?

Він зупинився за два кроки від неї.

— Я приїхав поговорити. Я бачив хлопчика. Адріана.

Яна напружилися.

— І?

— Він дуже схожий на мене.

— Ви бачите те, що хочете бачити.

— Я не хочу більше здогадуватися, Яно.

Він дивився прямо на неї. Без звинувачення.

— Адріан мій син?

Яна не стала викручуватися. Не стала брехати чи казати про «іншого чоловіка». Вона дивилася на нього прямо, твердо, із накопиченим за три роки болем.

— Так.

Крапка.

Данте замружився, ніби ці слова вдарили його фізично. Він провів долонею по обличчю, важко дихаючи. Проживав цю правду кожною клітиною.

— Мій, - повторив він, ніби випробовуючи це слово на вагу.

— Твій.

Він відвернувся, зробив кілька кроків до вікна й зупинився.

Яна чекала. Вона вже приготувалася захищатися. Зараз почнеться: «Чому не сказала?», «Ти не мала права приховувати».

Данте повернувся:

— Він здоровий?

Цього питання вона не очікувала.

— Так.

— Усе добре?

— Так.

— Що… - Данте замовк, наче не міг вибрати з сотні запитань одне. - Що він любить?

Яна дивилася на нього дещо розгублено, але почала говорити і напруга в її голосі поступово зникала.

— Машинки. Динозаврів. Макарони без соусу. Мультфільм про потяги, який я вже знаю напам’ять.

На обличчі Данте з’явилася щира усмішка.

— Він говорить?

— Без зупинки. Особливо коли треба лягати спати.

— Я теж таким був.

— Це не найкраща рекомендація.

Усмішка згасла.

— Чому ти не сказала? - тихо спитав він. - Коли дізналася?

— Ти серйозно? Чи це жарт такий? Ти зник, Данте. Просто перестав існувати. Не відповідав. Не приїхав.

— Я не міг.

— А потім я побачила тебе в Луцці, - випалила вона. - Я бачила, як ти стояв з іншою жінкою. Побачив мене  і просто залишився на місці.

— Яно, дай мені пояснити.

— Через кілька тижнів я дізналася, що вагітна. І що ти пропонував? Приїхати й шукати чоловіка, який відвертається при зустрічі? І я не знала, де тебе шукати! Та й був у цьому сенс, адже в тебе, як виявилося все було добре.

Данте слухав її, не перебиваючи.

— Я поїхав за тобою того дня, - сказав він раптом. Голос був глухим.

Яна заніміла.

— Що?

— Того дня в Італії. Після торгового центру. Я поїхав за тобою. Але не доїхав.

Вона дивилася на нього, не розуміючи, до чого він веде.

— Про що ти кажеш?

— Я потрапив в аварію, Яно.

Ніяких деталей. Ніяких виправдань. Лише один сухий факт, який прозвучав серед кімнати як вибух.