Розділ 32

Чоловік, який повернувся

Цього дня Яна працювала з дому. Після обіду забрала Адріана з розвивальних занять, а дорогою назад дозволила йому ще трохи погратися на майданчику біля будинку.

Хлопчик раз у раз піднімався сходинками , сідав на гірку й з’їжджав униз, притискаючи до себе м’якого динозавра.

— Ще раз, мамо! - вигукнув малий.

— Останній.

— Два.

— Один.

Адріан насупився.

— Один і ще один.

Яна засміялася.

— Добре. Але потім додому.

Він уже збирався сперечатися, та раптом завмер на верхівці гірки. На обличчі з'явилася широка усмішка.

— Роман!

Хлопчик швидко з’їхав униз, зіскочив на ноги й побіг назустріч чоловікові, який заходив на майданчик.

— Мамо, Роман прийшов!

Роман ішов до них із квітами й яскравим пакетом. Після кількох днів у відрядженні мав втомлений вигляд, але побачивши їх, одразу всміхнувся.

— Привіт, командо.

Адріан простягнув до нього руки. Роман підхопив малого й підкинув угору. Хлопчик засміявся й обхопив його за шию.

— Ти виріс, поки мене не було, - сказав Роман.

— Я їв суп.

— Тоді все зрозуміло.

— І кашу.

— Тепер я навіть трохи тебе боюся.

Адріан кивнув на пакет.

— Це мені?

— Ні. Мамі.

— А це? - хлопчик показав на букет квітів.

— Теж мамі.

— А мені?

— Тобі дістався я.

Адріан невдоволено насупився.

— Гаразд, подарунок твій, - розсміявся Роман, поставив його на землю й віддав пакет.

Адріан одразу сів на лавку та почав витягати коробку з великою синьою машинкою.

Роман підійшов до Яни, яка спостерігала за ними з посмішкою на устах.

— Привіт.

— Привіт.

Він простягнув їй квіти, притягнув до себе й поцілував. Звично, тепло.

Яна відповіла, але всередині  дряпнуло це відчуття. Вона дивилася на Романа - уважного, щирого, рідного. А думки останні дні вперто поверталися до іншого чоловіка.

— Сумував, - торкнувся губами її скроні Роман і вдихнув запах її волосся.

— Я теж.

Він відсторонився й уважно подивився їй у очі.

— Усе гаразд?

— Нам треба поговорити.

Його обличчя одразу змінилося. Він не став розпитувати тут, на майданчику. Лише мовчки кивнув і повернувся до Адріана, який вже кликав його відкривати коробку.

На парковці навпроти будинку стояв чорний автомобіль.

Данте сидів за кермом і дивився на дитячий майданчик через лобове скло.

Він приїхав сюди без жодної адекватної причини. Адресу Яни він знав з особової справи. Хотів просто глянути на будинок, оцінити обстановку.

Замість цього сидів у машині як «сталкер». Якби Лукреція бачила його зараз, вона б сміялася до ранку. І мала б повне право.

Данте помітив Яну одразу. Вона стояла біля гірки й дивилася на хлопчика.

Адріан. Темне волосся, синя куртка, м’який динозавр під пахвою. Малий без кінця підіймався сходами, з’їжджав униз і щось їй казав. Вона сміялася.

Такою він її ще не бачив і не знав. На Сардинії Яна була дівчиною, яка намагалася втекти від болю. Тепер перед ним була мати. Вона поправляла синові куртку, ловила його біля гірки й щось терпляче пояснювала.

У грудях незвично стиснулося.

А потім на майданчику з’явився чоловік. Високий, русявий, з квітами й подарунком. Адріан одразу побіг до нього. Чоловік легко підкинув малого в повітря, підійшов до Яни і поцілував її.

Пальці Данте сильніше стиснули кермо.

Ревнощі вгатили з розгону. Без дозволу й без жодного логічного права.

Минуло три роки. Вона молода, вродлива жінка. Звісно, поруч хтось мав з’явитися. Вона не зобов’язана була чекати чоловіка, який зник і залишив після себе лише порожнечу. Мізки все розуміли. Але бачити, як чужі руки торкаються її талії - це було занадто. Хотілося вийти з машини й просто забрати її звідти.

Данте повільно видихнув і сказав сам собі.

— Заспокойся, Россі. Ти сам усе зіпсував і втратив.

Але самокритика працювала кепсько. Цей тип міг бути батьком Адріана. Все виглядало логічно: малий радіє йому, біжить на руки, чекає дарунків.

Тільки хлопчик був взагалі на нього не схожий. На Яну, до речі, теж мало.

Данте трохи подався вперед, уважно розглядаючи дитину. Темні брови. Міміка. Те, як Адріан насупився, коли не отримав подарунок першої ж секунди.

Цей вираз обличчя Данте добре знав. Він бачив його на власних дитячих фотографіях, які колись гортав уже дорослим. І помічав щоранку в дзеркалі, коли справи йшли не за планом.

Він відкинувся на сидіння й провів долонею по обличчю.

— Чудово, Данте. Вітаю. Ти сидиш у машині під чужим під'їздом і вираховуєш свої брови на дворічній дитині.

Новий рівень дна. Якщо хтось з знайомих дізнається - особисто відправить його на тест на психічну адекватність.

Він знову поглянув на Яну. Вона тримала букет і щось спокійно казала чоловікові. Той тримав її за талію, малий крутився поруч із машинкою.

З боку - ідеальна родина.

Це пекло боліло сильніше, ніж він очікував. Данте навіть не здогадувався, що через три роки його так накриє. Він думав, що час згладив гостроту, але ні - його збожеволіло тягнуло до Яни. Усі думки, усі бажання зараз крутилися тільки довкола неї, і він нічого не міг із цим зробити. Ніби приворожений. Хотів її так само сильно, як і раніше.  А якщо цей хлопчик - справді його син, то Данте стане найщасливішим чоловіком. І він зробить усе, щоб повернути їх у своє життя. Потрібно тільки все правильно обдумати.

Вийти зараз - означало влаштувати дешевий цирк перед дитиною. Яна цього б не пробачила. Та й що він їй скаже? «Добрий вечір. Я повернувся через три роки, а тепер вирішив дізнатися, чий це син?»

Маразм.

Данте повернув ключ і завів двигун.

Перед тим як виїхати з парковки, ще раз глянув на малого, потім на Яну. Хотілося назвати її своєю. Колись вона була нею. Тепер це право належало чоловікові, який стояв поруч і тримав руку на її талії.

  Якщо Адріан справді його син, то Данте щойно вперше побачив власну дитину. Крізь лобове скло. І навіть не зміг підійти.