30.1

Двері зачинилися. Кабінет занурився в тишу.

Данте лишився один. Настільна лампа кидала тьмяне світло на поліроване дерево столу. У голові пульсувала лише одна-єдина фраза, яка перекреслювала всі його попередні розрахунки: У неї дитина.

Фраза застрягла в голові.

Він згадав, як Яна різко закривалася. Як не давала жодного шансу на приватну розмову. Як болісно реагувала на будь-який натяк на минуле й жорстко тримала кордони. Вона захищала не лише себе.

Данте натиснув кнопку внутрішнього зв’язку.

– Тетяно. Принесіть мені особову справу Яни Коваленко. Потім можете бути вільними на сьогодні.

Він підвівся, підійшов до вікна, упершись долонями в холодну раму, потім повернувся до столу. За декілька хвилин секретарка тихо залишила теку й вийшла.

Данте відкрив її.

Пробігся очима по першій сторінці. Посада. Контакти. Примітка про гнучкий графік у зв'язку з доглядом за малолітнім сином.

Ні фотографії. Ні прізвища. Лише ім’я й дата.

Ім'я дитини: Адріан.

Він перевернув сторінку й впився поглядом у дату народження. Рахував у голові. Автоматично.

Острів Сардинія. Його від'їзд. Місто Лука. Аварія. Осінь. Зима. Весна…

Усе сходилося. Не приблизно.

Він заплющив очі. Адріан. Можливо його син. Данте повільно закрив теку.

Зараз він відчув не злість, не страх перед Вітторіо й не провину. Він відчув запізнення. Майже трирічне запізнення.

Данте підвівся, дістав із шухляди пляшку віскі, налив трохи на дно склянки й підійшов до вікна. Місто унизу світилося рівно й холодно. Машини їхали проспектом, люди поспішали по своїх справах, а він стояв посеред власного кабінету й тримав у пам’яті дату народження хлопчика.

Скло в пальцях було важким. Данте зробив ковток і заплющив очі.

Перед очима знову спалахнула дорога. Мокрий асфальт. Фари. Кермо, яке він стиснув занадто пізно. Він тоді ще вірив, що встигне. Що заїде до неї. Що пояснить усе хоч кількома словами. Що Яна не полетить з Італії з думкою, ніби він просто залишився з іншою жінкою.

Потім був удар. Порожнеча.

І тепло.

Йому довго здавалося, що це був не сон. Наче хтось сидів поруч, торкався губами його скроні й шепотів щось так тихо, що слів він не розібрав. Коли Данте вперше розліпив повіки, то був певен, що побачить Яну.

Та поряд нікого не було. Потім період, коли пам'ять поверталася уривками й він плутав дні, голоси, реальність і сни. У тих снах Яна була поруч, у коротких провалах між болем і тяминням. То стояла на березі красива і щаслива, то сміялася, то мовчки дивилася на нього так, що він і після пробудження не міг вдихнути на повні груди. Та коли він розплющував очі - бачив лише білу стелю й лікарів. А пізніше - батька й Лукрецію. Коли він остаточно встав на ноги, Яна вже зникла остаточно.

Телефон на столі завібрував.  Данте розплющив очі, повернувся до реальності і глянув на екран.

Лукреція.

Він провів по екрану й підніс слухавку до вуха.

– Так.

– Данте, нам треба поговорити.

Чоловік поставив склянку на стіл і взяв піджак зі спинки крісла.

– Скоро буду.

Він скинув виклик. Екран згас. Данте узяв піджак і вийшов із кабінету.