29.2

Біля кавомашини стояли Рафаель і Орися. Він сперся долонею об стійку, трохи нахилившись до дівчини. Орися тримала паперовий стаканчик обома руками й дивилася прямо, спокійно, хоча в кутиках губ уже жила усмішка.

Яна мимоволі сповільнила крок.

– Пані Орисю, - тихо сказав Рафаель. - У мене до вас не робоче питання.

Орися підняла брову.

– Це вже звучить небезпечно.

– Не думаю. Я хочу запросити вас повечеряти сьогодні зі мною.

Вона не відповіла одразу. Зробила маленький ковток кави, не зводячи з нього очей. Помовчала рівно стільки, щоб він відчув цю паузу. Потім ледь усміхнулася.

– Саме мене?

– Саме вас.

– А якщо я скажу, що ви занадто впевнено це пропонуєте?

Рафаель нахилився трохи ближче.

– Тоді я скажу, що ви занадто довго дивилися на мене сьогодні, щоб я цього не зробив.

Орися посміхнулася вже відкрито. Підійшла на пів кроку ближче. Так, що між ними лишилося зовсім мало повітря.

– Самовпевнено, - сказала вона майже пошепки.

– Чесно,- так само тихо відповів він.

– А якщо я відмовлю?

– Переживу. Мабуть. Але мені б не хотілося.

В її погляді щось змінилося. Менше жарту. Більше живого інтересу. Орися повільно піднялася на носочки й нахилилася до його вуха. Рафаель завмер, навіть не намагаючись приховати, що така близькість збила його з рівноваги.

– Так, - тихо сказала вона. - Але мені треба подумати, з ким залишити доньку.

Рафаель перевів подих і подивився на неї вже зовсім інакше.

– О сьомій я заїду, - сказав він. - Скинете адресу.

Орися відступила, задоволено глянула на його обличчя й розвернулася до кабінету.

– Якщо приведете мене в нудне місце, я втечу через десять хвилин.

– Приймаю цей ризик, - відповів Рафаель.

Вона пішла, навіть не озирнувшись. Рафаель же дивився їй услід. Потім усміхнувся - вже не стримано, а по-справжньому.

Яна пройшла повз нього саме в цю хвилину.

– Вітаю, - сказала вона.

Рафаель перевів на неї погляд.

– З чим саме?

– З тим, що вперше за день вам відповіли без жодного «пізніше», «подумаю», «не зараз».

Він легко усміхнувся.

– Це підтримка?

– Це факт.

Яна натиснула кнопку кавомашини й забрала свою каву.

Коли вона повернулася до кабінету, до неї долинув задоволений голос Орисі.

– Богдано, не дивись так. Я просто погодилася повечеряти, а не втекла з ним до Венеції.

– Поки що, - спокійно відповіла Богдана.

Яна пройшла повз них до свого столу, відчуваючи, як тремтять пальці.

– Я бачу, робочий процес у нас під загрозою.

– Та ну вас, - буркнула Орися, але випрямила спину й поправила волосся. - Просто в нього карі очі. Я не винна.

– Так, - підхопила Богдана, звертаючись до Яни. - А от щодо тебе... Твій план «не реагувати» вже тріщить по швах.

– Невже?

Орися підхопила.

– Точно! Операція «Ігнорування» зазнала поразки на першому ж етапі.

– Дівчата, працюйте, - відрізала Яна, але щоки все одно трохи запекли.

Увечері вдома Адріан сидів на килимі й завзято лікував динозавра за допомогою дитячого молоточка. Наталія Іванівна різала яблука на шарлотку.

Яна сперлася плечем об одвірок і просто дивилася на сина.

– Ну? - не повертаючись, спитала бабуся.

– Що ну?

– Як пройшла битва при офісі?

– Я вистояла. Але він дратує мене до божевілля.

Наталія Іванівна поклала ніж і повернулася до неї.

– Головне - не дратуйся безкоштовно. Якщо вже псуєш собі нерви, то хоча б тримай позицію.

– Я тримаю.

– Оце по-нашому.

Адріан підняв голову й показово струснув іграшкою.

– Мамо, Діно більше не хворіє!

– Молодець, зайчику, - посміхнулася Яна й підійшла, щоб обійняти сина.

План у неї був чудовий. Чіткий. Розумний. Була лише одна проблема, здається, Данте Россі  не грав за чужими правилами.