29.1

Наступного ранку в офісі «Арт Проєкт Груп» кипіла звична метушня. Яна одразу включилася в роботу: розібрала пошту, відправила пару листів підряднику, внесла правки по своїх робочих об’єктах й тільки тоді вирішила випити кави.

Орися вивчала її з такою підозрілою увагою, ніби шукала сліди злочину. Богдана поруч перегортала кошторис із надто вдаваною байдужістю.

– Що за консиліум? - не втрималася Яна.

– Ти сьогодні надто тихо зайшла, - зауважила Орися.

– Це злить чи лякає?

– І те, і те. Зазвичай, коли ти така спокійна, хтось в офісі має померти.

– Сьогодні винні всі, - урівноваженим голосом відповіла Яна.

Орися підсунула чашку кави ближче.

– То що вирішила наша королева драми?

– Працюємо далі. Данте Россі - це не пуп землі.

– Це ти зараз нам розказуєш чи себе переконуєш? - хмикнула Богдана.

Яна різко відкрила щоденник.

– Усім.

– План «ігноруємо його, поки він не розплачеться» ще в силі? - уточнила Орися.

– План діє, але з коригуваннями. Я не звільняюся і не даю йому перетворити мою роботу на свій особистий цирк.

– Оце розмова дорослої людини. - Богдана задоволено кивнула.

– А дрібно пакостити йому будемо? - з надією спитала Орися.

– Ні.

– Навіть цукор у каву не переплутаємо?

– Орисю. Ти що йому каву готуєш?

– Я просто уточнюю межі робочої етики.

У дверях відділу з’явився Ігор Дмитрович. Він окинув кабінет своїм фірменим поглядом, затримався на Орисі й зітхнув.

– Дівчата, ви працюєте чи у вас тут ранковий відьомський шабаш?

– Працюємо, Ігоре Дмитровичу, - відзвітувала Богдана.

– Бачу я вашу роботу, - буркнув він. - Яно, як закриєш листи по "Лісовій", іди в кабінет Марка. Там новий власник влаштовує розбір польотів.

– Добре.

Ігор Дмитрович уже рушив до виходу, але зупинився й глянув на Орисю.

– Через пів години фінальний кошторис має бути в мене.

Орися завмерла з піднятою чашкою.

– Вже?

– Ні, чекаємо Нового року, тоді занесеш. Звісно, вже! - кинув він і зник у коридорі.

Орися перевела погляд на дівчат.

– Це був поганий знак. Бо якщо шеф пам’ятає про мій кошторис, значить, Всесвіт проти мене.

– Не перебільшуй, - усміхнулася Богдана. - У тебе просто з’явився стимул нормально працювати.

Яна підхопила папери й підвелося.

– Піду на страту.

– Не драматизуй, - кинула Богдана. - Там просто сидить твоя колишня проблема в дуже дорогому костюмі.

– Оце ти вмієш підтримати, - буркнула Яна, зачиняючи двері відділу.

У кабінеті Марка атмосфера нагадувала заміноване поле. Крім господарів кабінету, тут сиділи Рафаель, сам Данте та чоловік із кошторисного відділу. На столі лежали роздруківки її об’єктів.

Данте підвів очі на неї в той момент, коли вона зайшла.

– Проходь, Яно, - мовив Марк, вказуючи на вільне крісло. - Пан Россі хоче пройтися по ключових позиціях об’єкта.

– Доброго дня.

Вона сіла на вільний стілець прямо навпроти Данте  й відкрила блокнот, принципово дивилася тільки у свої записи.

Данте сидів без піджака, у білій сорочці з закатаними рукавами. На його безіменному пальці тьмяно виблискував метал.

– По фасадній частині всі правки погоджені. Підрядник залишив початковий матеріал, - почала Яна.

– Я не бачив фінального файлу, - подав голос Данте. - Візуалізації коли будуть?

Його голос прозвучав занадто низько для звичайної наради. Яна повільно підняла погляд.

– Завтра до обіду.

– Занадто довго. Нам потрібен швидший темп.

– Нам потрібен якісний результат, - вона навіть не кліпнула, втримуючи його важкий погляд. - Чи ви звикли брати перше, що підвернеться під руку?

У кабінеті заніміли всі. Чоловік із кошторисного застиг із ручкою в пальцях, а Марк удав, що дуже уважно вивчає скріпку на папці.

Данте трохи подався вперед, спираючись ліктями об стіл. Його погляд повільно ковзнув по її губах, затримався там і знову піднявся до очей. У кабінеті ніби вимкнули вентиляцію - присутність інших розчинилася. Лишилася тільки ця вузька смужка полірованого дерева між ними.

– Я звик отримувати те, що мені потрібно, - сказав він майже беззвучно, але кожне слово прозвучало як прямий виклик. - І без затримок.

– Тоді вам доведеться вчитися терпінню, - Яна ледь помітно посміхнулася самими куточками губ. - Бо сьогодні ввечері ви отримаєте хіба що сирий начерк. З яким потім будете не знати, що робити.

– Я чудово знаю, що робити з тим, що отримую, пані Яно.

– Тільки якщо це варте уваги. А цей начерк завтра доведеться викинути. Як і все, що робиться нагаряч.

Вона навмисно виділила останнє слово. Першим розрядив обстановку Рафаель. Він повернув аркуш і спокійно мовив.

– Я гадаю, не варто ламати графік там, де строки й так адекватні. Завтра до обіду - це нормально.

Данте не відвів очей від Яни.

– Добре. Завтра до обіду. Але особисто в моєму кабінеті.

– Обов’язково. Через пошту, - викарбувала вона, закриваючи блокнот.

-- Всі вільні. - сказав Данте.

Чоловік із кошторисного з такою швидкістю підхопив свою теку, ніби кабінет починав горіти, і зник за дверима. Марк теж квапливо підвівся, бубонячи щось про виконроба. Рафаель підвівся, хотів щось сказати, але, подивившись на цих двох, передумав і мовчки вийшов.

Коли вони лишилися самі, Яна встала, але Данте зробив це швидше. В один крок він обійшов стіл і опинився надто близько - так, що вона відчула ледь вловимі нотки його парфуму.

– Вирішила грати в неприступну підлеглу? - він опустив голос до небезпечних інтонацій.

– Пане Россі, ми на роботі, - Яна зробила пів кроку назад, спираючись об край столу, і закинула голову. - І все, що мені від вас потрібно - це підпис під актом виконаних робіт і вчасно виплачена заробітна плата.

– А мені від тебе потрібно набагато більше, - він нахилився трохи нижче, майже торкаючись диханням її скроні, але не торкаючись шкірою. - І ти це знаєш.