Розділ 29

Пане Россі, це робота

Увечері Яна сиділа на підлозі у вітальні поруч із сином і ловила себе на тому, що вже кілька хвилин просто стискає в пальцях синій пластиковий кубик.

Адріан будував для зеленого трактора складну трасу, щось серйозно пояснював іграшковому динозавру й час від часу перевіряв, чи мама дивиться. Вона дивилася. Тільки замість кубиків і килима перед очима стояв Данте.

Мокре волосся. Спокійний, майже чужий голос. Його  близькість у машині й коротка фраза, кинута так просто, ніби між ними не було трьох років розлуки: Я залишився через тебе.

Ніби він мав бодай якесь право таке казати.

Телефон завібрував у кишені. На екрані висвітилося фото мами.

– Бабуся! - вигукнув Адріан і відразу  підсунувся ближче, щойно Яна натиснула кнопку відеовиклику.

Тамара усміхнулася з екрана. За її спиною миготіла світла голівка маленької сестрчки К'яри, а далі виднівся знайомий кухонний куток квартири в Італії.

– Привіт мій хороший, покажи, що ти там будуєш?

Адріан сунув телефон до іграшок так близько, що в кадрі лишилося тільки колесо трактора й зелений хвіст динозавра.

– Це автобан, - солідно пояснив малий. - А це Діно.

– Бачу, - засміялася Тамара. - У вас там серйозне будівництво.

– Дуже серйозне, - підхопила Яна.

Вони говорили про прості буденні речі. Про те, що їв Адріан, чи слухався він прабабусю Наталію, яка готувала вечерю на кухні, та коли Тамара нарешті прилетить з Італії до них угості.

За кілька хвилин Наталія Іванівна покликала хлопчика їсти. Малий із неохотою поплентався мити руки, залишивши Яну в кімнаті одну.

Тамара з екрана одразу змінила тон, уважно роздивляючись доньку.

– Що сталося?

Яна вирішила не викручуватися.

– З’явився батько Адріана.

– Данте?

– Так.

– Де?

– На моїй роботі. Він купив компанію.

Тамара повільно видихнула, нагадуючи собі тримати себе в руках.

– Ефектно повертається.

– Я теж оце оцінила, - Яна гірко посміхнулася.

– Він знає про сина?

– Ні. І я не збираюся бігати за ним із цією новиною.

– А ти як?

 Яна сперлася потилицею об дверцята шафи й прикрила очі.

– Я зрозуміла, що мені важко бути з ним в одному приміщенні. Думала, там давно згарище й трохи образи. А він з’явився - і все всередині просто все стискається від болю. Я досі реагую. Соромно зізнатися.

– Не соромся того, що ти жива людина і тобі болить.

– Я не хочу знову збирати себе по шматках, мама. Тим більше, у нього на пальці обручка.

– Він сам це сказав?

– Ні. Я бачила кільце на пальці.

– Це неприємно, - спокійно мовила Тамара. - Але ти поки не знаєш усього контексту.

– Мені вистачило того, що я побачила три роки тому в Луці.

– Знаю. Але ти тоді просто втекла від болю, так і не отримавши відповідей.

Саме це усвідомлення й дратувало найбільше. Яна пересіла на край ліжка, стискаючи телефон.

– Я навіть на співбесіду їздила. Хотіла кинути все й піти. А потім сиділа в машині й думала: а чому я взагалі маю тікати? Це моя посада. Моє життя. Моя дитина. Чому я повинна знову перекроювати все під Данте Россі?

– Не повинна, - погодилася мама. - І не роби цього. Якщо виникнуть проблеми з графіком - є я, є наша Наталія , знайдемо няню. Але не роби дурниць на емоціях.

– Мені не страшно.

Тамара м’яко усміхнулася.

– Тобі страшно. І ти зла. Це нормально.

Яна нарешті випросталася й видихнула.

– Добре. Мені страшно. І я зла як чорт.

– Оце вже більше схоже на мою доньку.

Після розмови Яна вийшла на кухню. Адріан вже намилював щоки супом і щось захоплено розказував Наталії Іванівні про порятунок динозавра. Вдома пахло теплим хлібом і спокоєм.

Життя тривало. Її власне, важко виборене життя. І від цієї простої думки внутрішній шторм усередині нарешті трохи вщух. Вона не зламає свій світ через Данте Россі.