Розділ 11

Тріщина в раю.

Данте дивився на Яну, поки вона спала. 

Сонце тільки-но піднімалося над морем, заливаючи кімнату бунгало м'яким рожевим світлом. Одна її рука лежала на подушці, відкриваючи погляду тонке зап'ястя зі свіжою татушкою-хвилею. Вона виглядала такою спокійною, беззахисною і неймовірно красивою в цій великій чоловічій футболці, яку він їй дав.

У Данте всередині щось сильно і  важко стислося. За свої тридцять два роки він бачив багато жінок, але жодна з них не проростала під шкіру так стрімко. Поруч із нею він просто забував про власні проблеми. Забував, хто він такий, чим займається його родина і скільки бруду за його плечима. З Яною він відчував чисте, майже забуте повітря. І це відчуття його одночасно захоплювало і лякало. Взагалі дивне відчуття, ніби знайоме, але воно інше.

Він знав, що його світ - це випалена пустеля. І якщо він впустить її туди, вона згорить. Данте боявся навіть думати про те, що за кілька днів їхнє літо закінчиться, вона полетить геть, і він більше ніколи її не побачить. Вона мала повернутися до свого безпечного життя. Без нього.

Телефон на столиці за вібрував. Знову.

Данте обережно, щоб не розбудити Яну, підвівся з ліжка, накинув штани і вийшов на терасу, щільно зачинивши за собою скляні двері. На екрані світилося ім’я. Лаццо.

Він натиснув кнопку виклику.

— Говори, - коротко кинув. Голос Данте миттєво втратив ту м'якість, яка була в ліжку з Яною. Став жорстким, як метал.

— Данте, Марчелло повністю злетів із котушок, - швидко заговорив Лаццо на тому кінці дроту. - Його люди вчора вночі перехопили наш вантаж у порту. Була стрілянина, двоє наших хлопців у лікарні. Один в критичному стані.

Данте стиснув щелепу так, що заходили жовна. Пальці міцно вчепилися в дерев'яні перила тераси.

— Марчелло шукає привід для війни? - тихо спитав він, але в цьому спокої було більше загрози, ніж у будь-якому крику.

— Не тільки він. Твій батько дзвонив тричі, розлючений як біс. Тобі додзвонитися не може. Він вимагає твого термінового повернення. Старий сказав, якщо ти зараз же не з'явишся і не закриєш це питання з Марчелло, він вирішить його сам. А ти знаєш, як вирішує проблеми твій батько.

Данте заплющив очі й глибоко вдихнув солоне повітря, намагаючись вгамувати лють, яка піднімалася в грудях. Його ідеальний, закритий від усього світу рай тріщав по швах. Реальність наздогнала його занадто швидко. Літо закінчилося. 

— Я зрозумів, - відповів Данте. - Готуй машину на завтра. Я приїду. Але сьогодні мене ні для кого немає. Зрозумів?

— Данте, це небезпечно. Данте, ти маєш…

— Я сказав - сьогодні мене немає! -  обірвав він і скинув виклик.

Він кілька хвилин просто стояв, дивлячись на воду. М'язи спини були натягнуті як струни. Весь спокій, який він збирав по краплях ці неймовірні дні, зник за одну секунду.

Коли він повернувся в кімнату, Яна вже прокинулася. Вона сиділа в ліжку, потягуючись, і на її обличчі цвіла та сама легка, щаслива усмішка, якої він так боявся втратити.

— Доброго ранку, - весело сказала вона, але поглянувши на його обличчя, миттєво змовкла. Посмішка зникла, в очах з'явилася тривога. - Данте? Що сталося? Ти якийсь... занадто серйозний. Щось по роботі?

Данте змусив себе розслабити плечі. Він підійшов до ліжка, сів на край і м'яко притягнув її до себе, ховаючи обличчя в її пахучому волоссі. Він обійняв її занадто сильно, майже судорожно, ніби намагався утримати те, що вже вислизало з рук.

— Все нормально, tesora, - збрехав він, і його голос прозвучав глухо. - Просто дрібні проблеми. Податкова, рутина.

Яна притислася до його грудей, але її тіло стало напруженим. Вона відчувала цей раптовий холодок, який з'явився між ними.

— Данте, ти тримаєш мене так, ніби ми бачимося востаннє.

Він нічого не відповів. Тільки міцніше стиснув пальці на її спині, мовчки проклинаючи той день, коли його світ став занадто брудним для такої дівчини, як вона. Перша тріщина в їхньому раю стала глибокою, і обидва це відчували.