Пролог

Вітер бив у обличчя, заплутуючи волосся й залишаючи на губах солоний присмак. Яна стояла за пів метра від обриву дикої скелі, дивлячись вниз. Далеко під нею хвилі з гуркотом розбивалися об темне каміння Сардинії, розлітаючись білою піною.

Високо. Страшно. І неймовірно красиво.

Усередині було випалено геть усе. Два роки довіри, кохання та спільних планів розсипалися за один вечір, перетворившись на брудний жарт у коридорі заміського готелю.

– Відійди від краю, - глибокий чоловічий голос прозвучав позаду надто різко. Англійською, з твердим чужим акцентом.

Яна здригнулася й повернулася. За кілька кроків стояв незнайомець.

Високий, темноволосий, у чорній футболці, що обтягувала міцні плечі. Погляд настільки уважний, ніби від наступного її руху залежало щось дуже важливе.

Але найдивнішим були квіти в його руках. Кілька білих кал.

– Ви хто такий? - дівчина автоматично зробила крок назад, ближче до прірви.

– Стій, не рухайся туди, - його щелепа напружилася. – Що б у тебе не сталося, воно не варте того, щоб стрибати.

Вона кліпнула.

Подивилася на похмурого чоловіка, потім на квіти в його руці, і коротко видихнула нервовим сміхом.

— Ви серйозно?

Незнайомець не відповів.

– Ви підкрадаєтеся до жінок із похоронними квітами? Це такий місцевий пікап?

– Два роки тому з відси стрибнула жінка, - промовив він без тіні усмішки, роблячи повільний крок уперед. - Я прийшов покласти квіти й побачив тебе.

Злість, втома й гіркота розтоптаного життя раптом змішалися в один коктейль.

— Моє серце розбите, але я надто люблю свої нові джинси, щоб розмазувати їх по камінню через двох зрадників, - відрізала Яна, ступаючи геть від обриву.

Він оглянув її повільно, прискіпливо - так, ніби оцінював.

– Ті, хто жартують, зазвичай виживають, - хмикнув. - Я - Данте.

– Яна.

Не чекаючи відповіді, чоловік пройшов повз, кинув білі кали у прірву й на мить затримав погляд на обличчі дівчини.

Перекинувши ногу через раму велосипеда, вона кинула через плече.

— Ну що, Данте, тепер можете бути спокійні. Я їду в готель. Жива.

– Крути педалі до готелю, Яно. Скоро почнеться приплив, нижню дорогу розмиває.

— Дякую за турботу.

— Я просто не хочу вдруге тебе рятувати за один день, - відрізав чоловік.

Озирувшись на нього, дівчина усміхнулася.

— Ви мене ще жодного разу не врятували.

— Це ми ще подивимося.

Похитавши головою, Яна натиснула на педалі. За кілька метрів вона на секунду озирнулася. Данте так і залишився на скелі. Чоловік стояв біля самого краю, непорушно вдивляючись у темніючу морську гладь.

Вже за хвилину його постать зникла за поворотом, а разом із нею - і ця дивна зустріч, якій не хотілося надавати жодного значення.

Адже ще сорок вісім годин тому в Києві дівчина була  переконана, що її життя ідеальне, а солодкий ранок у спальні з Данилом - це і є справжнє, безперечне щастя.  

Рада бачити кожного на сторінкахцієї історії. Додавайте книгу до бібліотеки, щоб не пропустити продовження.
Ваша Лана Сетман!