Пролог

                       Попередження від автора

Усі збіги з реальними іменами, назвами міст, вулиць, пам’яток та інших географічних або історичних об’єктів є цілком випадковими. Усі персонажі та події, зображені у творі, є вигаданими, а будь-яка схожість із реальними людьми чи подіями не має навмисного характеру.    

•••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••••

— Детективе Весте…

У голосі батька Ейвері чулися розгубленість і ледь прихована паніка.

Сама дівчина тим часом повільно й обережно наближалася до дверей його кабінету. Навіть не йшла, а підкрадалася, затамувавши подих. Серце шалено калатало, ніби збиралося вистрибнути з грудей. Ейвері боялася, що її спіймають на гарячому, тому кілька разів озирнулася, перевіряючи, чи немає когось у коридорі.

Діставшись до кабінету, вона помітила, що двері ледь прочинені, а крізь вузьку щілину пробивається яскраве світло.

Ейвері зупинилася неподалік і нашорошила вуха.

— Наша сім’я вважається зразковою в нашому суспільстві. Мої діти ніколи не потрапляли в жодні скандали, тому я не розумію, яким чином ви пов’язали все це з моїм сином.

Ейвері насупилася. Вона не розуміла, про що йдеться, адже пропустила половину розмови. Однак тон батька їй зовсім не подобався. Щось підказувало, що відбувається серйозне.

І саме тоді вона почула інший голос.

Низький, трохи хриплуватий, із тією особливою впевненістю, яка змушувала мимоволі прислухатися до кожного слова.

Ого.

Ейвері ледь не забула, навіщо взагалі підкралася до дверей.

І голос же який. Просто непристойно приємний.

— Містере Вінтере, вашого сина зафіксували камери спостереження при вході до закладу. Ми обоє знаємо, що туди ходять не лише для того, щоб потанцювати й випити кілька алкогольних напоїв.

— Не розумію, про що ви. Можливо, у ваших колах це загальновідомий факт, але…

— Містере Вінтере, — детектив перебив його, і тепер у його голосі відчувалася владність, від якої Ейвері мимоволі випросталася. — Я розумію, наскільки важко вам це чути й приймати. Але вдавати, що нічого не сталося і ваш син до цього не причетний, — не найкраща стратегія.

Запала тиша.

Ейвері затамувала подих, намагаючись не пропустити жодного слова.

— Я прийшов сюди з дружнім візитом. Хотів попередити вас як старого друга.

Батько важко зітхнув. У цьому зітханні було стільки втоми, що Ейвері раптом стало не до жартів.

Вона вже хотіла зайти й щось сказати, але нервове напруження стисло горло тугим клубком. Ноги водночас здавалися ватяними й налитими свинцем, тож Ейвері не могла змусити себе зробити бодай крок.

Та зрештою, пересиливши себе, вона все ж зайшла до кабінету, і її погляд одразу зупинився на детективі.

Ох.

Він був привабливим. Ні, навіть не так. Чорт, та він був до біса сексуальним. Широкі плечі, сильні руки, темне волосся, яке виглядало так, ніби він не витрачав на нього жодної зайвої хвилини, і легка щетина, що лише додавала йому мужності. А ще цей голос… Низький, трохи хриплуватий. Ейвері вже встигла оцінити його, ще до того, як побачила власника.

Коли детектив підвів на неї очі, вона на мить забула, навіщо взагалі сюди прийшла.

Ох, чорт. Тільки цього бракувало.

Він здавався старшим за неї, але це чомусь зовсім не псувало враження і взагалі її не бентежило. Навпаки. У ньому було щось таке, від чого Ейвері хотілося роздивитися його уважніше, хоча вона чудово розуміла, що зараз для цього не найкращий момент.

Зрештою, її батько виглядав так, ніби ось-ось посивіє просто в неї на очах, а вона стояла й думала про те, який чортів красень прийшов його допитувати.

— Привііііт, тату, — невпевнено протягнула Ейвері, трохи розтягуючи слово.

Можливо, хтось і помітив її дивну поведінку, але дівчина не стала перевіряти. Вона швидко пройшла до столу батька й вмостилася в крісло навпроти детектива.

Усе. Тепер залишалося поводитися природно.

От тільки з цим виникли певні проблеми.

Ейвері дуже хотілося ще раз глянути на Веста, бажано так, щоб він нічого не запідозрив. Кидати на нього свої вогняні погляди, уявляти, який він на дотик, і, можливо, дізнатися, чи такий же приємний його голос, коли він говорить не про якісь там проблеми її брата, а про значно цікавіші речі. Наприклад, про непристойності, які вже встигли промайнути в її голові.

Тому Ейвері вирішила не ризикувати й зосередилася на батькові. Дивилася на нього так уважно, ніби від цього залежало її життя. Або принаймні так, наче хтось щомиті міг приставити їй пістолет до скроні за найменший погляд у бік детектива.

Вест тим часом не став зволікати.

Він узагалі здавався доволі простим і привітним чоловіком, принаймні настільки, наскільки це дозволяли обставини. Ну і виховали його теж непогано. Він завжди поважав маму й так само ставився до інших жінок, доки вони не поводилися нахабно. Тож, коли Ейвері сіла навпроти, він простягнув їй руку для привітання.

Згодом Коул не раз згадуватиме цю мить і намагатиметься зрозуміти, що саме змусило його це зробити. Він міг би знайти десятки логічних пояснень своїм учинкам, але з цим усе виявилося значно складніше. Щось у цій дівчині зачепило його ще до того, як вони встигли обмінятися бодай словом.

Він уже збирався представитися, коли Ейвері блискавично повернула голову в його бік, ніби щойно її хтось вкусив.

Хоча, якщо бути чесними, вона намагалася про нього не думати останні тридцять секунд. І, як можна здогадатися, зазнала цілковитої поразки.

— Я Ейвері… А ви?

Чорт. Паніка, яка ще хвилину тому здавалася цілком контрольованою, лише посилилася. Здавалося, коліна ходять ходором, а пальці на руках тремтять і витанцьовують сальсу.

Але все це відбувалося виключно в голові Ейвері, бо детектив, схоже, нічого такого не помітив. Він спокійно потиснув їй руку й теж відрекомендувався:

— Коул.

І все. Жодного прізвища, жодної згадки про посаду. Просто Коул.