До Києва я приїхав знову.
Місто вже не було для мене незнайомим, як першого разу. Я знав, заради кого повертаюся, і мені не потрібно було оглядати визначні пам'ятки, шукати нові враження чи вигадувати привід для поїздки. Я просто хотів побути з Сонею.
Цього разу я приїхав сам. Добирався маршруткою. Усю дорогу мене не покидало передчуття зустрічі. Я зняв квартиру неподалік від неї — приблизно за сімсот метрів. Хотілося, щоб між нами було якомога менше зайвої відстані. Не витрачати час на довгу дорогу, не поспішати, не думати про те, скільки ще залишилося до зустрічі. Просто опинитися поруч і провести разом кілька днів.
Квартира була звичайною, однокімнатною. Нічого особливого — вид нормальний, наскільки я пам'ятаю. Я не їхав за особливими враженнями. Мені не потрібно було, щоб ця поїздка стала чимось незвичайним або запам'яталася якоюсь грандіозною подією. Я хотів провести час із людиною, яку кохав. Іноді цього бажання достатньо, щоб вирушити в інше місто, зняти квартиру й змінити звичний розпорядок свого життя.
Тоді я не бачив у цьому нічого особливого.
Уранці я поснідав і став чекати, поки Соня збереться. Попереду був день, який ми могли провести разом. Коли ми нарешті зустрілися, то пішли гуляти містом. Здається, ходили магазинами, які були потрібні Соні. Я не пам'ятаю, що саме ми купували і про що говорили. Пам'ятаю лише, що ми були разом, і цього було достатньо.
У цій зустрічі не було якоїсь певної події, яку варто було б виділити окремо. Не було моменту, після якого наші стосунки мали змінитися або отримати новий напрямок. Ми просто були поруч.
І мені цього вистачало.
Напевно, збоку це могло здатися цілком звичайним. Двоє людей зустрічаються, гуляють містом, займаються своїми справами. Нічого такого, про що варто було б писати цілу главу через роки. Але стосунки ж і складаються не лише з подій, які потім легко переказати. У них є безліч звичайних днів, які не відрізняються один від одного чимось особливим. Вони не стають спогадами відразу. Поки ти живеш усередині них, це просто твоє життя.
Друга зустріч була вже іншою. Ми просто гуляли — без магазинів, без справ. А потім повернулися до мене. Замовили суші, лягли поруч, дивилися щось і відпочивали. Що саме дивилися — не пам'ятаю. Вечір не вимагав від нас нічого особливого. Не потрібно було нікуди поспішати, шукати розваг або заповнювати кожну хвилину розмовами. Ми могли просто лежати поруч, знаючи, що зараз нам не потрібно розлучатися і що цей вечір належить нам.
Мені подобалася можливість не думати про дорогу додому. Не рахувати, скільки часу залишилося до від'їзду, і не намагатися вмістити все, що хотілося зробити разом, у кілька годин. Можна було спокійно провести вечір, а потім, коли настане час, проводити Соню додому.
Проводжав я її пішки. Йти було недалеко — ті самі сімсот метрів. Ми йшли вечірнім містом, і я не поспішав. Мені не хотілося, щоб цей вечір закінчувався.
У цій поїздці ми побачилися лише двічі за тиждень. Першу зустріч я майже не пам'ятаю — залишилися тільки магазини й відчуття, що ми були разом. Від другої збереглися окремі деталі: прогулянка, суші, вечір у квартирі й дорога, якою я проводжав її додому. Більше нічого не залишилося. І я не хочу вигадувати деталі, яких не пам'ятаю.
Іноді мене дивує, як працює пам'ять. Здається, що важливі події мають залишатися в голові повністю, ніби записані на плівку. Але з часом від цілого дня можуть зберегтися лише кілька картинок. Ти пам'ятаєш, де був, що робив, як закінчилася зустріч, але вже не здатен відновити розмову, яка тоді здавалася цілком звичайною.
Можливо, річ у тому, що ми запам'ятовуємо не саме життя, а лише окремі його моменти. Решта минає непомітно, змішується з іншими днями й поступово втрачає обриси. Ми рідко звертаємо увагу на те, що саме залишиться з нами надовго, а що зникне, хоча в той момент одне нічим не відрізняється від іншого.
Я не намагався спеціально запам'ятати нашу поїздку. Не вдивлявся в Соню, намагаючись зберегти в пам'яті її обличчя, не надавав особливого значення кожному слову й не думав, що колись буду відновлювати ці дні за уривками спогадів.
Мені не здавалося, що в цьому є необхідність.
Попереду, як я думав, були нові зустрічі. Ми продовжували спілкуватися, і я не бачив причин сприймати проведений разом час як щось остаточне. Навіть якщо ми не могли бачитися так часто, як мені хотілося б, це не означало, що кожна зустріч має ставати особливою подією.
Я просто кохав Соню і хотів бути з нею.
Коли кохаєш людину, важко уявити, що колись звичайні речі можуть залишитися лише в пам'яті. Ти звикаєш до її присутності у своєму житті, до повідомлень, зустрічей, спільних вечорів. Навіть якщо обставини заважають вам бути поруч стільки, скільки хотілося б, ти все одно сприймаєш стосунки як щось триваюче.
Не кожна зустріч стає початком нового етапу. Не кожен вечір приносить важливі рішення. Іноді ви просто проводите час разом, а наступного дня кожен повертається до своїх справ. І в цьому немає нічого поганого. Не все має бути сповнене особливого сенсу, щоб мати значення.
Напевно, саме тому звичайні спогади так важко описувати через роки. У них немає чіткої межі між важливим і неважливим. Неможливо заздалегідь знати, яка дрібниця залишиться з тобою надовго, а яка зникне, ніби її ніколи й не було.
Від цієї поїздки в мене збереглося небагато. Я не можу розповісти про неї як про череду яскравих подій, бо для мене вона такою не була. Я пам'ятаю окремі деталі, але не хочу перетворювати їх на вигадану історію лише заради того, щоб заповнити прогалини.
Можливо, у цьому й полягає чесність спогадів: визнавати, що ти пам'ятаєш не все. Не намагатися зробити минуле красивішим, ніж воно було, але й не знецінювати його лише тому, що в пам'яті залишилося мало подробиць.
Я приїхав до Соні, ми провели час разом, а потім я поїхав. Тоді це було природним продовженням наших стосунків, ще однією зустріччю, після якої, як мені здавалося, обов'язково будуть інші.