Київ з'явився в моєму житті не просто як нове місто. Він з'явився разом із Сонею — і, напевно, тому я ніколи не міг сприймати його окремо від неї.
Для когось це були вулиці, станції метро, галасливі проспекти й нескінченний рух людей. Для мене ж усе це поступово набувало іншого сенсу. Київ був місцем, де тепер жила вона. Місцем, до якого потрібно було дістатися, щоб хоч ненадовго опинитися поруч.
Коли Соня сказала, що збирається навчатися в Києві й переїхати туди, мені було важко це прийняти. Я вже кохав її, і сама думка про те, що між нами з'явиться відстань, здавалася неправильною. Мені не хотілося звикати до того, що тепер її не можна буде просто побачити, запропонувати зустрітися чи провести разом вечір.
Поїздка вийшла спонтанною.
Ми ввечері гуляли із Сашею та Іллею, і я просто різко вирішив їхати. Саша відмовився, Ілля поїхав зі мною. На вокзалі ми знайшли того, хто їде до Києва, і поїхали. Це був мікроавтобус. Жодних планів, жодної підготовки — просто рішення, ухвалене на ходу.
Почуття були цікаві. Я вперше за довгий час їхав у незнайоме місто не заради роботи, а заради Соні. Не заради грошей, не заради справи, а заради людини. Тоді я, напевно, ще не до кінця розумів, що це означає для мене. Але саме відчуття запам'яталося: я їду не тому, що мушу, а тому, що хочу.
Місто здавалося величезним і незвичним. Усе навколо рухалося у своєму темпі: люди кудись поспішали, машини стояли в заторах, вулиці жили власним життям. Я опинився в місці, якого майже не знав, серед доріг, якими раніше не ходив.
Але все це залишалося на другому плані.
Я приїхав не заради міста. Я приїхав до Соні.
За кілька годин до зустрічі я купив квіти. Гіпсофіли — вона їх любила. Я обрав великий букет, викликав таксі й поїхав до неї.
Дорога виявилася довшою, ніж я очікував. Київські затори ніби навмисно розтягували час. Машина рухалася повільно, а я раз у раз поглядав на годинник, перевіряв, скільки ще залишилося, і знову дивився у вікно. Мені хотілося якнайшвидше дістатися до місця, вийти з машини й нарешті побачити її.
У такі хвилини очікування стає окремим почуттям. Ти ніби вже близько до того, чого хотів, але все ще не можеш до цього доторкнутися. Залишається лише чекати, поки дорога закінчиться.
Коли ми нарешті зустрілися, я подарував їй квіти.
Соня була красивою. Я й раніше це знав, і за минулі пару тижнів нічого не змінилося. Але одне діло — пам'ятати людину, спілкуватися з нею в повідомленнях і чекати наступної зустрічі, і зовсім інше — знову стояти поруч, чути її голос і розуміти, що відстань на якийсь час перестала мати значення.
Ми пішли гуляти. Соня вмовила мене спуститися в метро. Для мене воно здавалося величезним і заплутаним. У Дніпрі теж є метро, але воно рази в чотири менше. А тут були розміри, кількість людей, переходи, сходи, потоки — усе відразу. Я дивився на це й думав, що один легко міг би тут загубитися. Усе було незвичним, і я не почувався в цьому місті впевнено.
Але поруч із Сонею навіть незнайомі місця поступово ставали частиною чогось хорошого.
Ми гуляли близько двох годин. Де саме — я вже не пам'ятаю. Пам'ятаю лише, що ми розмовляли, і це було легко. Про що саме — не відновлю. Звичайні розмови, які тоді здавалися цілком звичайними, а потім стерлися з пам'яті, залишивши тільки відчуття.
Я не можу сказати, що тоді встиг по-справжньому впізнати Київ. Я бачив лише окремі його частини, проходив вулицями, на яких раніше ніколи не був, запам'ятовував дорогу не стільки за назвами, скільки за тим, де ми перебували і що робили разом.
Напевно, саме так і з'являються особисті спогади про місто. Не з путівників і не зі списку місць, які обов'язково потрібно відвідати. Місто починає щось означати, коли в ньому відбувається те, до чого хочеться повертатися подумки.
У Києві ми пробули приблизно тиждень. За цей час ми побачилися ще раз — ненадовго, у дворі біля її будинку. Ми просто посиділи разом. Здається, всього хвилин десять.
Десять хвилин — мізерний відрізок часу, якщо дивитися на годинник. Його ледве вистачить, щоб розповісти про минулий день або обговорити щось незначне. Але тоді мені було достатньо й цього. Ми говорили про все, звичайні розмови, без деталей, які я міг би зараз відновити. Пам'ятаю лише, що йти не хотілося.
Я не сприймав ці десять хвилин як прощання. Не думав, що їх варто запам'ятати особливо ретельно, бо колись вони стануть чимось недоступним. Попереду, як мені здавалося, залишалося достатньо часу. Ми могли побачитися знову, вигадати нову поїздку, провести разом ще один день.
Я не сумнівався, що в нас буде така можливість.
Потім я поїхав. Київ залишився позаду, а я повернувся до звичного життя, роботи й своїх справ. Усе знову пішло своєю чергою. Місто, яке ще недавно було для мене місцем довгоочікуваної зустрічі, залишилося десь далеко, і разом із цією відстанню повернулася звична необхідність спілкуватися з Сонею на відстані.
Але спогади про ту поїздку були хорошими.
Я запам'ятав Київ не тому, що побачив його повністю або встиг упізнати. Я запам'ятав його таким, яким побачив поруч із нею. У моїй пам'яті він залишився пов'язаним з очікуванням, із великим букетом гіпсофіл, із прогулянкою незнайомими вулицями й із тими десятьма хвилинами у дворі, які тоді значили для мене набагато більше, ніж могли б значити для когось іншого.
Я просто кохав Соню і вірив, що в нас усе вийде. І мені здавалося, що цього достатньо.